КГБ СРСР. Спогади опера
- Автор: Ушенко Володимир
- Язык: украинский
- Жанр: История
Электронная книга - «КГБ СРСР. Спогади опера». Краткое содержание книги:
Звичайно, більшість із нас, маю на увазі, мислячих людей, читали книги Віктора Суворова (Володимира Різуна), зокрема його «Акваріум». Але це книги віддалені від нашої буденної реальності, він висвітлює особливі стосунки в ГРУ. Це десь ніби далеко…
Володимир Ушенко, колишній офіцер КГБ, який порвав з цією організацією в 1991 році, за два тижні до так званого «путчу», викладає в своїх творах так ніби будні районного кагебешника і роботи цієї, дійсно, сатанинської організації. Пише він цікаво, захопливо, навіть із іронією і сарказмом. Хоча із фактів наведених ним випливають страшні картини нашої недавньої дійсності, беруть дрижаки…
Автор згадує в своїх оповіданнях таке: від шантажу і пресингу кагебешниками окремих ворогів «ворогів народу» в недалеких 60–х, 70–х і навіть 80–х роках багато з них стали неврастеніками, алкоголіками чи покінчили життя самогубством.
Володимир Ушенко без перебільшення можна сказати «оре цілину» в українській літературі, ніким не зачеплену. Автор «оре» майстерню, талановитою рукою цікаво викладає матеріал. Безумовно, цю книгу треба читати.
Присвячується оперуповноваженому московського управління КГБ капітану Віктору Орєхову, який свідомо постав проти радянської системи, захищав дисидентів, попереджував їх про підготовані гебешниками гострі заходи: обшуки, аудіо–і відеозаписи, телефонні прослушки, арешти. Був заарештований і засуджений на 8 років позбавлення волі, які відбув від дзвінка від дзвінка. Вини своєї не визнав, не каявся, а в листах керівництву СССР з місць ув'язнення доводив про неприпустимість використання спецслужб проти політичного інакомислення, однак марно.
В 1990–их зайнявся політичною діяльністю, співробітничав з комітетом «Гласность», був активістом «Демократического союза», політичним радником Валерії Новодворської.
В 1995–му році проти нього була сфабрикована кримінальна справа і його знову було засуджено на 3 роки.
Зараз живе в США, працює розносчиком піцци.
У військкомат я піду пізніше, де на мене вирячить очі тамтешній начальник відділення з обліку офіцерів запасу – КГБістів у них зроду не бувало. Виник конфуз: адже звання «лейтенант» мені присвоював міністр оборони, а наступні звання – якийсь голова чогось там, що для воєнкомівців не авторитет (мене просто переплутали з численними міліціянтами, чиї спеціальні звання вони демонстративно не визнають). Гебешні ж запасники стоять на обліку в мобілізаційних відділах обласних управлінь. Звільнені за порушення дисципліни, нероби чи п’яниці все ж залишаються в запасі КГБ і тільки таким як я, що свідомо не побажали служити далі і звільнені за власним бажанням, відмовлялось бути гебешниками навіть запасу.
Я, дурень, обурився, почав качати права і врешті добився, щоби мені залишили звання, яке вказане у військовому квитку. От якби погодився стати тоді знову лейтенантом, мав би зараз підставу з ними судитися.
О, який би був «шкандаль», розголос, преса, високоповажні і високопоставлені вболівальники і співчувальники – дивись, була б, здуру, і пенсія. Боже, ну чого ми такі розумні заднім числом.
Я схопив слухавку і почув істеричний голос моєї куми Ліди, авіадиспетчерки міжнародного аеропорту «Бориспіль»: «До нас йде вітебська дивізія ВДВ на сорока бортах Іл–76. Наш воєнпред бігає по залу, розмахує пістолетом і вимагає їх терміново прийняти. Всі оперативні та відповідальні чергові по авіарайону, галузі, міністерству, радміну і ЦК республіки сповіщені, проте всі ухиляються від відповідальності. Ніхто не дає ніяких команд. Борти ми зараз ставимо в коло, де вони зможуть провисіти ще годин зо три. Що робити далі? Що це? Переворот, путч, війна?»
З Лідою живемо ми поруч. Моїй доні і її синку по сім рочків. Разом водили дітей в сусідський російськомовний дитсадок, а зараз ми з нею складаємо так звану «ініціативну групу» з відкриття українського класу в російськомовній школі. Ми повірили в щойно прийнятий Закон про мови в Українській РСР, де, серед всього іншого, зазначено, що за наявності восьми заяв батьків у школі мусить бути відкрито клас з українською мовою викладання.
Я, як офіцер КГБ, намагався не світитися, а от Ліда, добра душа, була справжньою активісткою. Особисто обходила батьків майбутніх першачків і умовляла, просила, агітувала, а сама все мене допитувалась, а чи справді Рух дозволять? А чи справді український клас відкриють? Вона так журилася, що старшого синочка була змушена віддати в російську школу (адже вона ось тут, поруч). Все переживала за українську мову, бо вона була ОФІЦІЙНО ЗАБОРОНЕНА і в неї, і в мене на роботі. І біда була не в цьому. Біда була в дедалі нахабнішій мовній поведінці і її, і мого начальства, яке дозволяло собі не просто гучні заяви, а й приниження, образи і навіть звільнення за мовною ознакою.
Скажете такого не було?
Ха, ха. Таке існує й зараз, на двадцятому році незалежності. Існує, бо воно безкарне.
Ліда зібрала 28 заяв від батьків і ми торжествували, як раптом виявилось, що відкриття україномовного класу недоцільне, тому що «заяв недостатньо». Ліда підняла ґвалт: вона ж особисто передавала ці заяви директорові школи, але коли вони дійшли до міськвно, виявилось, що їх залишилось всього шість.
Ліда знову побігла по людях і прийшла до мене в сльозах. Все правильно. Батьки відмовлялись від своїх заяв: одних «сильно просили», інших «просили сильно подумати», а декому відверто сказали: якщо не хочеш втратити роботу (отримати квартиру, машину, путівку) – не дратуйте міськком.
Коли я поклав трубку, то подумав — хана українському класу в нашій російській аеропортовській школі № 8. Після таких подій що розгортаються, ніхто не зважиться його відкрити, бо…
… бо на мою столицю суне ціла повноцінна бойова повітряно–десантна дивізія в повному спорядженні, при повному озброєнні, з боєприпасами, медикаментами і навіть кухнями, яка вже кружляє на Борисполем з готовністю виконати будь–який наказ партії.
А на вежі аеропорту – анархія і мітинг: жоден відповідальний керівник чи черговий так і не дали зрозумілу і неоднозначну відповідь–наказ: приймати чи ні. Знову Ліда дзвонить мені:
— Ми тут думаємо, що можемо зіштовхнути борти і тоді аеропорт закриється, але тільки на одному борту – 250 людей. Живих людей.
— Боже, Ліда, та ти при своєму розумі? А чи ти знаєш, що всі без виключення розмови всіх телефонів служби диспетчерів пишуться в постійному режимі? І взагалі, що ви там думаєте? Вимагайте рішення керівних органів – в цьому ваше спасіння. Упирайте на те, що ви тільки стрілочники… Невже думка про катастрофу дійсно присутня у ваших розмовах?