Людина на крижині. Літературна критика та есеїстика

Зловісна пора «ніяких» або, кажучи Еліотовими словами, «порожніх» людей, які нічим не цікавляться й нецікаві самі по собі, наздогнала нас сьогодні. Все менше зустрічається тих, хто не втратив сутнісної людської властивості — здатності до бесіди, вже не кажучи про тих, хто спроможний осмислювати. Як бути поетові в суспільстві, ураженому безмовністю і безумністю, цілковитим непорозумінням в елементарних речах, агресивною і глухонімою монологічністю? Ситуація ускладнюється ще й тим, що монологи ці німують різними мовами, в дослівному розумінні й у переносному. Поетові, який, за означенням, є носієм міфу касталійсько-чистої мови, залишається небагато виходів із такого становища, й один із них полягає у «громоподібному мовчанні», у зримому, багатозначному і, в кожному разі, значущому мовчанні герметичного тексту. Під час будування Вавилонської вежі або, інакше кажучи, розвиненого соціалізму, існувала примусова однаковість одного мовомислення тоталітарного закону; і саме тоді герметики з їхньою приватною, відмінною, нікомуненалежною мовою вважалися — не без підстав — інакодумцями. Тепер, на диво, важко знайти бодай двох людей, які б не те, що думали подібно (це абсурдно й неможливо), але думали взагалі й робили б це добре. Тому поет-герметик опиняється у невластивому становищі герменевтика, тобто змушений тлумачити (не так уже істотно, що саме: твори латвійських поетів чи українських побратимів), — а кожне тлумачення є зведенням, збиранням або, принаймні, виробленням «спільної мови». А спільна мова тим і жива, що вона діалогічна. Простіше кажучи, поет опиняється ближче до буття (відомо ж бо, що «останні стануть першими»), залишаючи феномен герметизму «ніяким людям» — мабуть, надовго. Адже ще Хосе Ортеґа-і-Ґассет зазначав (у «Бунті мас»), що пересічній людині наших днів не спадає на думку сумніватися у своїй довершеності. Природжений герметизм її душі перешкоджає «еврименові» порівняти себе з іншими людьми, що було би передумовою для пізнання власної недостатності. Але порівняти себе — означало б на мить вийти з себе й увійти в шкуру свого ближнього. У нашому випадку — в шкуру поета, змушеного й вивільненого власним місцем для стояння в чистоті та мові. Пересічність не може бути непересічною, тобто якою-небудь. Це людина, позбавлена сутнісних ознак людини: мови й осмислювального розуміння («пригнічено озираючись тупцюють ніякі люди»).

Справжнє мовчання виявляється здатним до чування і в цьому чуванні воно по-своєму відкривається до того, що істина промовляє до істоти. Своєрідне мовчання віршів Михайла Григоріва спонукає читача прислухатися до того, що саме чують вони разом із їхнім автором. Не виключено, що в тому евентуально спільно почутому відбудеться зустріч. А кожна справжня зустріч розпочинається бесідою, так само, як кожний сон закінчується пробудженням, і в кожному очевидному забутті терпляче проростає сполох пам'яті буття про себе.