Людина на крижині. Літературна критика та есеїстика

Коли душу Андруховича приведуть на Страшний Суд (нехай це станеться якомога пізніше), то інкримінуватимуть йому не порушення котроїсь із десяти заповідей, а порушення заповідей прозового дискурсу. «Роман не будується за тими ж принципами, що й вірш; використання фантазмів у поезії трактується як виключно поезії властиве перетворення дійсності свідомості; аналогічне застосуванні фантазмів у прозі (привид десантника Руслана, промова в пивному барі тощо) потребує обережності, ощадності і обґрунтування; назвавшись постмодерністом, ти експлуатував інструментарій „химерного роману“ на повному серйозі, пишучи на „хибив-трафив“, куди вивезе; йди за це до пекла, книгогризе», — так скаже янгол-каґебіст «Сашко», який у тутешньому житті спеціалізувався на вивченні біографії і творчості Андруховича, — чи то пак, Отто фон Ефа.

Безумовно, можна послати до дідька і самого янгола, нездатного, до речі, відрізнити чорний гумор від сірого; тим більше, що існують такі воістину святі й недоторканні речі, як авторська воля і того ж таки автора свобода. Існує практично безмежна кількість можливостей письма, і «Московіада» — одна-єдина крапля в океані таких можливостей. Одначе, коли думаєш про виконання, то кількість суто інструментальних прийомів катастрофічно зменшується — для конкретного автора існує тільки той інструментарій, яким він досконало володіє. По тому йдуть «теми»; якщо скористатися критеріями безпосередньої авторської зацікавленості й компетенції та культурною підготованістю читацького сприйняття, то кількість їхня не перевищить десятка. Чим місткішою є система («фраза» — «синтагма» — «парадигма» — «тема» — «текст») — тим більше вона тяжіє до цілковитої структурованості й уже осмисленого буття як системи довершеної, Влади, тотальності («Божественна комедія» Данте). Кожна створена система прагне самодостатності (самозабезпечення), «нікомуненалежності», свободи від творця — і свободи творця, — тобто все більше її інтенцій дедалі частіше спрямовуються або назовні — з метою захопити, освоїти-перетворити, систематизувати довколишній часопростір (система екстравертна), або всередину самої себе (система інтроверта), й тоді система прагне освоїти — перетворити — саму себе, відчужившись у такий спосіб від творця (Батька), який є її прообразом, ідеєю, архетипом. Чудову ілюстрацію такої спроби перетнути ненависну пуповину ми зустрічаємо на останніх сторінках «Московіади», коли Отто фон Ф. упритул розстрілює манекенів «батьків народу», а останню кулю випускає собі в голову, — символізуючи тим самим убивство не менш владолюбного, ніж «Ленін», Автора. Недо-герой виривається на поверхню аморфної авторської свідомості — і перетворюється на героя. Але в цьому іміджі він нецікавий для автора, котрий залишається тим і таким самим, — закомплексованим соціумом (і не тільки), загіпнотизованим сприятливою кон'юнктурою; Андрухович розминається з реальністю власного твору, яка щойно вилущилася на двох останніх сторінках — і «Москвіада» закінчується; можна додати навздогін, що Оттові вдалося те, що не вдалося його авторові.