Людина на крижині. Літературна критика та есеїстика
- Автор: Москалець Костянтин
- Год: 1999
- Язык: украинский
- Год: Критика
- ISBN: 966-7679-05-5
- Жанр: Критика
Электронная книга - «Людина на крижині. Літературна критика та есеїстика». Краткое содержание книги:
* * *
Костянтин Москалець народився 1963 року в місті Бахмачі на Чернігівщині в родині письменника Вілія Москальця. 1990 року заочно закінчив Літературний інститут у Москві. Як автор і виконавець власних пісень працював кілька років у львівському театрі-кабаре «Не журись!», побувавши з ним на ґастролях у більшості країн Європи. Лауреат фестивалю «Червона рута-89» у номінації «Авторська пісня». Особливої популярності набув його шляґер «Вона» — у виконанні Тараса Чубая та рок-групи «Плач Єремії». Від 1991 року Костянтин Москалець живе в селі Матіївка біля Бахмача, займаючись тільки літературною працею.
Опублікував дві збірки поезій — «Думи» (1989) та «Songe du vieil pelerin» («Пісня старого пілігрима», 1994), повісті «Куди мені подітися?» (1990) та «Досвід коронації» (1994), низку оповідань, філософських та літературно-критичних нарисів. 1995 року за «Досвід коронації» отримав нагороду журналу «Сучасність», а ще через рік ця повість вийшла в США в англійському перекладі Асі Гумецької та Джесіки Тредвей («А Crowning Experience»). Москальцеві твори перекладалися також німецькою («Der Kirschbaum», 1998) та польською («Wiersze», 1995; «Miesiąc miłowania księżycem», 1997) мовами.
_______
На обкладинці використано роботу Миколи Кумановського «Темна українська ніч» (1997)
Різноманітні форми мовчання
Читаючи такого герметичного поета як Михайло Григорів, мусиш не раз зупинятися, запитуючи себе: щó я читаю? Або: щó він пише, видобуваючи зі свідомості й роблячи зримими слова «непокритого племені слів»? Може, він має щось повідомити? Кому? І задля чого? Абсурд, усвідомлюючи існування якого, поет повідомляє про це словами. Але повідомляти про власне усвідомлення абсурду — це вже знаходити своє місце. Поет перебуває не лише в стані письма, так само, як його евентуальний читач — у стані читання; поет має ще й своє місце, де «ятриться з орієнтира і обчислено вигнання послань». Це місце, де усвідомлюється неможливість сказати щось хоча б одне, що не було б мовою. Адже не тільки кожна людина, а й сам поет складається з мови. Туга, яка виснажує поета на його місці — це туга дзеркала за тим, що віддзеркалюється в ньому самому, потреба зректися гладенької природи скла — «лише мандруючі глибини / і їх не нанести на скло /перетікають себе», — без усвідомлення того, що тим самим поет зречеться власної самості, тобто перестане бути. Неможливо зоб'єктивізувати себе самого, одночасно бути дзеркалом і тим, що віддзеркалюється від нього. Поступово зростаючи, усвідомлення цього вгамовує тугу й породжує смиренність, яка говорить, що туга за безмовністю чину — це гостра потреба смерті, це небуття, приховане в бутті, відсутність меона у присутності ейдоса, що рівномірно спалахує і гасне у своїх виявах. «Хто позначатиме синє мовчання — смерть перед вогнищем?» — запитує поет. Адже виявити абсурд або небуття можна, — це можна зробити за посередництвом жесту, міміки, того ж таки «синього мовчання»; але зробити це можна тільки розуміючи, — розуміючи не абсурд або небуття, бо вони незбагненні, — але їхню зверненість до тебе, наперед витлумачивши мовою слів те, що критиметься в тексті, жесті й мовчанні.
Втім, чи справді це хотів сказати поет, кажучи те, що сказав, і говорячи далі? Чи, може, це просто невротична потреба письма, потреба створити ілюзію бодай якого-небудь сенсу й ладу в абсурдному, малопридатному світі? Різновид самозахисту, таке собі духовне карате абсурдної людини? Письмо — єдине ремесло, яким володіє поет, читання або тлумачення — його зворотний бік. Цей невроз, — якщо це він, — до біса нав'язливий. Стережеш його, бережеш, кутаєш і доглядаєш, ніби справжню рану. Або дитину. Втім, він і є раною. І дитиною також. Але чи можна все життя прожити пораненим, стікаючи на папір кров'ю, без жодної надії на порятунок, на зцілення, зі щоденним очікуванням і виявлянням смерті? Чи можна все життя народжувати одну й ту саму дитину? Все це н е м и с л и м о. Легше піти й повіситися, ніж спокійно розмислити і знайти бодай побіжні відповіді на запитання. Але поет не хоче вішатися. Нехай вішаються поетові вороги. Отож, вішатися не хоче, мислити не вміє. Заробляти на хліб, щоб жити далі, поет не хоче і не вміє, бо не знає передумов гри й передумов самого життя, які б дозволяли жити далі, грати чесно й безпомилково, заробляти на життя й на можливість дальшої гри, сприймаючи їх як естетичний, скажімо, феномен, як спокуту гріхів, подорож тощо. «І погоня дзеркал — мовби рана непокритого племені слів», — каже поет.
Буття не надається до обчислювальної побудови. Воно просто грає, тече або росте. Безумовно, існують певні буттєві закономірності, але вони непізнавані й непідвладні поетові. Він може тільки вирощувати буття — «я підтримую свічку кожної миті — кущик білої терплячости», ~ плекати його в зосередженості уваги й свободі від усіх відмінних речей, сподіваючись на погоду та врожай. Буття — це дитина поета. Одна й та ж сама. Тільки плекання і захист її залежать від поета, тільки тут він має подобу відповіді, відтак, тут його відповідальність. І ми читаємо у Григоріва: