Слуга з Добромиля
- Автор: Пагутяк Галина Василівна
- Год: 2006
- Язык: украинский
- Год: Дуліби
- ISBN: 966-8910-22-2
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Слуга з Добромиля». Краткое содержание книги:
За книгу «Слуга з Добромиля» автор, Галина Пагутяк, яку називають наймістичнішою письменницею України, стала лауреатом Шевченківської премії 2010 року.
Але коли той важко зліз із коня й пішов, хитаючись, до мене, я злякався. Лице його було біле, наче крейда, і якщо правда, що мертві ходять, то він був мертвий. Він наблизився так швидко, як це вміють лише опирі, й просто упав на мене. Я відчув різкий запах крові,й ледве не звалився сам, підтримуючи купцевого слугу, котрий напевно був смертельно поранений. Та він уп’явся зубами мені в шию, проткнувши її вмить гострими зубами. Я марно намагався його відіпхати. Він ссав мою кров, як п’явка й біль поступився запамороченню. «Ну, що ж, — подумав я, — нехай нап’ється моєї крові, бо він її потребує.»
Він не посміє мене вбивати, бо хоч і навіжений, але не злий. Ми з ним служимо одному панові.Та раптом він відтрутив мене і закричав страшним голосом:
— Проклятий! Проклятий!
І впав, задихаючись, на траву. А я коло нього, бо відчув страшну млість і світ довкола мене почав крутитися. З цієї круговерті вилетів Ворожбит, давно мертвий, з порожніми чорними дірами замість очей. Від нього смерділо гнилизною і на ліктях оголилася кість. Ворожбит нахилився наді мною і я з останніх сил ткнув його ножем, що не знати як опинився у мене в руці.На синьому труп’ячому лиці відбилось здивувавння, як у моєму сні ще в монастирі, тільки тоді Ворожбит виглядав значно краще Мертве тіло почало обвуглюватись від невидимого вогню і врешті розсипалось на порох. Це було так неймовірно, що я аж відчув приплив сили й поповз далі від того страшного місця. Від тіла слуги відділилась темна тінь й увійшла в землю, а я відчув, що підіймаюсь над своїм тілом й пливу до тіла купцевого слуги, в якого на грудях широка рана від меча. Я побачив коня в дорогій збруї, що мирно пасся в зарошеній траві, а далі на мою тінь шугнуло щось таке, ніби великий птах і вона впала…
Досі спокійний голос Слуги з Добромиля перемінився і Олексій Іванович, забувши з ким має справу, потягнувся до валер’янки. Та пацієнт швидко оговтався і далі почав говорити так само рівно й спокійно:
— Найгірше перші три дні, коли доводиться опановувати нове тіло, звикати до іншого зросту, іншого голосу. Для мене це було вдвічі тяжче, бо я мусив зайняти тіло мужа, котрий встиг чимало накоїти, за що й дістав мечем у груди, і його могли впізнати люди, яких я ніколи не бачив.
— Ви хочете сказати…
— Таке трапляється, коли опир вип’є крові дхампіра. Бідний Лука цього не знав. Він був у такому стані, що не розумів, хто перед ним. Отак за одну ніч я вбив двох опирів. Перший хотів випити мою кров, щоб врятувати собі життя. Йому я довіряв. Другий, я маю на увазі Ворожбита, хотів врятувати мене, а я його вбив. Бо тільки дхампір, син опира і відьми, може такого вбити.
— Але ж ви не вбивали купцевого слугу! — вигукнув Олексій Іванович і тут же схаменувся: «Чому це я підігрую душевнохворому чоловікові?»
— Моя кров для нього смертельна. Я мусив перебратися в його тіло, бо там була вся моя кров.І перший раз зробив це несвідомо. Якби я був звичайною людиною, то по смерті став би голодним духом, носферату. Очевидно, купецький слуга поспішив на запах людської крові, і опинився тієї ночі коло поганського капища. Однак я не закінчив ще розповіді про свою, так би мовити, ініціацію.
Моє колишнє тіло викликало у мене жах. Поки затягувалась рана, нанесена чужим мечем, я спалив його на поганському кострищі, а кості загріб у землю. Не кожному доводилось ховати самого себе, і я подумав, знаєте, про що? Мабуть, наше тіло створив не Бог, а Сатана. Для спокуси й гріха. Але душу дав нам Бог, тому вона так легко відділяється від тіла й не довго за ним тужить.І треба ж було, щоб після тієї страшної ночі я стрів двох добрих людей, котрі думали саме так. Я наздогнав їх на дорозі, що вела невідомо куди, й спитав, куди вони прямують. Старший посміхнувся й відповів приязно:
— Якщо Бог так захоче, то позавтра будемо в Добромилі!
Тоді я зліз з чужого коня і, ведучи його за вуздечку, пішов поруч з ними.
Добромиль, 1949 року
Надворі вже геть стемніло, раніше, ніж повинно було. Лікар мусив слухати розповідь пацієнта цей вечір, ніч і…скільки той забажає.Старий психіатр, котрий перебував зараз у країні щасливих снів, похвалив би його за терплячість. Але ж Олексій Іванович був зараз цілком безпорадний: розповідь затягувала його щораз глибше, і його tabula rasa списував дивний і небезпечний чоловік, і скільки б він її не витирав, вона вже ніколи не буде абсолютно чистою. Коли Слуга з Добромиля зробив невелику паузу, лікар нагадав йому про пораненого, котрий досі лежав на столі у трупарні, й мав би уже відійти від наркозу.
— Справді, я забув! — посміхнувся той. — Та не переживайте! Коло нього найкраща сестра-жалібниця у світі.