Слуга з Добромиля

У першому селі я віддав пояс, обкладений сріблом, бідному священику, що мав п’ятеро дітей.

У наступному віддав чорну сукняну кирею вдові з малими дітьми, що не мали навіть сорочок.

Меч віддав парубку Ониську, котрий хотів податися в найми, а не мав на кого лишити недужу матір.

Срібний перстень з руки подарував молодій парі, яка йшла брати шлюб, кинувши його в кухоль з весільним медом, яким мене пригостили.

Чоботи-сап’янці віддав пастушкові-сироті, щоб мав у чому вийти до церкви.

Капшук з дрібними грошима дав чоловікові, в якого забрали нивку за борги.

А коня…Знаєте кому я віддав коня? Дівчині на придане. Вона мене поцілувала за це і то був перший поцілунок в моєму житті.

Решту одежі я виміняв на старе лахміття, за що мене нагодували. Тепер ніхто не міг би впізнати в мені Луку, бо така поведінка не була для нього звична. Чутки про мене сягнули Добромиля швидше, ніж я туди прийшов: юродивий, котрий роздає майно вбогим. Та в Добромилі я вже не мав чого роздавати. Люди чекали, що я повім їм щонайменше про кінець світу, чи зміни в їхньому побиті, сам не знаю, чого вони від мене чекали. А я натомість пішов на колишнє дворище купця і викопав його обгорілі кості, притрушені землею кимось милосердним з його земляків. Вчинив по-людськи, бо опирям се якось не спало на думку. Я ж не знав їхніх звичаїв. По тому відніс кості на гору, що мені сподобалася своїм веселим видом, і поховав на тому місці, де ми зараз знаходимося, де через кілька сот років збудували монастир. Зробив з двох патичків хрестик, помолився за упокій душі.Мені здавалось, що се не зашкодить моєму господарю, бо ж він хоч і опир, але був хрещений і ходив до церкви. Я сидів і дивився згори на Добромиль, намагаючись переконати себе, що я нарешті вдома. Найбільше сподівався, що хтось дасть мені пораду, з чого починати життя. Ось я зійду в Діл, й хтось обов’язково мене запитає, хто я такий, чого шукаю, як оті добрі люди, й дасть якусь роботу, будь-яку, щоб я міг роздивитися довкруг себе й заслужити поліпшення мого становища, так, як це було в монастирі Спаса. Я не усвідомлював, яка небезпека мені загрожувала. Молодий хлопець у ті часи міг опинитися в рабстві, як приблуда, бо хто міг поручитися, що я вільний? Хіба мій господар, Купець.

Та репутація юродивого дала мені тимчасову безпеку. Правда, жоден з майстрів не взяв мене учнем. Одні казали, що їм нема чого вчити Божого отрока, інші боялись, що я можу роздати їхнє майно убогим, а ще інші вимагали плати за науку. Отже, я мав нагоду пізнати різних людей, але всі вони вважали, що з моєю головою щось не так, а я вважав, що се вони не хочуть йти дорогою добра. Жебрати я не хотів, та мені й таке навіть не спадало на думку, бо се пристало лише немічним, а я був здоровий, хоча й охлялий з голоду. До двору тивуна я не пішов і намагався обходити його стороною. Досить з мене було Замку. На моє щастя, тивун подався у справах аж до Львова, а то він швидко прибрав би до рук волоцюгу. Ні, добрі люди таки дали мені гарну пораду. Коли нічого не маєш, тебе довго не будуть помічати. Ночував я на колишньому дворищі Купця з Добромиля, яке вважалося нечистим місцем. За роки, що минули від пожежі там зосталося декілька обгорілих колод, під якими я зробив собі лігво, прикривши його гіллям і насталивши постіль з трави. Ніхто уночі не посмів би мене потривожити. Я тримався за це обійстя, поросле бузиною й кропивою, бо воно пов’язувало мене з господарем. Той мусив бодай з’явитися мені уві сні, хоч по правді мене мучило сумління, адже я згадував про нього лише тоді, коли потрапляв у скруту.