Слуга з Добромиля
- Автор: Пагутяк Галина Василівна
- Год: 2006
- Язык: украинский
- Год: Дуліби
- ISBN: 966-8910-22-2
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Слуга з Добромиля». Краткое содержание книги:
За книгу «Слуга з Добромиля» автор, Галина Пагутяк, яку називають наймістичнішою письменницею України, стала лауреатом Шевченківської премії 2010 року.
Через два роки князь Лев Данилович залишив свій княжий стіл синові, Юрію Львовичу, й оселився у Замку на постійно. Він прибував до Лаврова три-чотири рази на рік, обов’язково на Великдень, тепер уже без куштувальника, бо не становив спокуси для убивць. У такі дні я боявся потрапляти йому на очі, чувся трохи перед ним винним через ту гірку паску, а також не хотів, щоб він забрав мене до Замку, бо те, чого я навчився, засохло б на Замковій горі.Я спостерігав за князем, співаючи в церковному хорі: він дуже постарів. Чоловік старіється від безділля. Тому й хворіє, втрачаючи волю до життя, особливо, коли йдеться про особу високого становища. Тільки смирення перед Богом дає змогу примиритися зі старістю, яка у ті часи здавалась гіршою за смерть, тому рідко хто доживав до неї.У монастирі розповідали бувальщину, як наш князь одного разу далеко в лісі, полюючи за вепром, надибав старезного діда. Той мав при собі кусень черствого вівсяного ощипка й щербатий горнець з водою. Був одним з тих, кого діти відвели до лісу вмирати. Таке чинили зі старими в голодні роки. Князь заплакав як дитина і забрав діда в Замок під свою опіку. Однак той на другий день помер. Ченці завжди плакали, розповідаючи се. І я також був зворушений цією щирою, а не позірною, милістю до нещасного, покинутого всіма, чоловіка. Князь, бодай раз у житті, поставив себе на місце простого люду. Хоч ніхто не відвів би його до лісу на голодну смерть, він у душі зазнавав приниження, усвідомлюючи себе безпорадним і самотнім. Я ж мав передчуття, що князь згадає за мене і звільнить від служби, перед тим, як стане на суд ангельський і Божий.
Це сталося наступної осені, коли сонце пекло вдень по-літньому, а вночі трава хилилася, підтята невидимим інеєм. Князь послав по мене, лежачи на смерному одрі.Тіло його роздуло від водянки, і він дуже мучився. За два дні перед тим його постригли в ченці і дали Ім’я Василій. Так звали його вуйка, волинського князя. Мене привіз до Спасівського монастиря озброєний охоронець. Там багато чого змінилось: побудували велику церкву, і напевно, дорили нарешті підземний хід, що забрав життя чотирьох копачів з Бусовиськ. Тільки князь Лев Данилович не міг уже ним користатись. Він чекав на смерть у просторій келії, переможений найстрашнішими ворогами — Самотністю і Старістю. Побачивши мене, відіслав ченців, з якими разом молився, і витяг з-під подушки сопілку, відібрану колись в малого приблуди:
— Заграй тої, від якої поснула моя сторожа!
Я взяв до рук легеньку сопілку й похитав головою:
— Ні, князю, вона не буде грати, бо всохла. Треба іншої…
— То зроби нову! — наказав князь і з нього одразу спала личина безпорадності.
— Нова ще має підсохнути, князю…
— Не мороч мені голови! То пересохла, то сира…Йди зроби нову і вертай скорше!
Я вклонився і позадкував до дверей.
— Чекай! Як ти се робиш?
У очах його ожила давня цікавість:
— Де ти се чув? Від духів?
Я подумав і хитнув головою. Хто ж як не духи, що їх видимо- невидимо у природі, створюють музику, і ми потім переймаємо її у них?
— Добре, — сказав начебто втішений князь-чернець. — Але про те не повинна знати жодна душа. Сам знаєш, що тобі за се буде…
Він не погрожував, а ніби застерігав. Може, й раніше застерігав, я лиш даремно його боявся. Прикро було бачити його духовну та тілесну слабкість, і я пішов, ковтаючи сльози, вирізати сопілку. Якби князь знав, що я вмію іншої, яка посилає смерть, чи вибрав би й тоді колисанку? Гадаю, все ж він хотів би вмерти під брязкіт мечів, а не під шепіт ченців. Як тільки я спинився на березі, біля калинового дерева, обвішаного кетягами ягід, хоч і червоних, та ще твердих, з монастиря донісся жалобний подзвін.І я опустив ножа.
Слуга з Добромиля сумно посміхнувся, і якось наче розгублено подивився на Олексія Івановича.
— Виходить, князь не дочекався вашої пісеньки, — підсумував трохи жорстко лікар. — Чи ви гадаєте, що грою на сопілці можна змінити хід історії? Якби ви приспали зараз цілий світ так, щоб потім він, нічого не пам’ятаючи, почав жити спочатку…Ви можете це?