Привид мертвого дому. Роман-квінтет

Ціле літо по нашому дворі туди й сюди перекочувалася, власне, чеберяла на малих карачкуватих ніжках жінка-куля; цікаве в цій ситуації було те, що вона була роздута не тільки спереду, що зрозуміло, а і ззаду, а може, це так пухирила в неї на спині собача кацавейка, яку чомусь Карасиха не скидала і в спеку. Сам Карась коментував євангелістові Сухареві оцю кулеподібність своєї жінки зовсім інакше, як Карасики, він вважав, що має народитися якесь вельми велике дитя, бо надто потужно гатить п’яточками в того живота із середини.

— Воно може буть, — казав Карась євангелісту, — бо знаєте, яке хваміліо було в моєї жінки до заміжжя? Велет. Колись то були дуже здорові люди, а потім вивезлись. В природі таке буває: і ягода виводиться в дрібну, і картошка. А бува, що з малої картошки виростає здоровецька. Оце моя жінка, — показував він зуби, — така мала картошка і є.

Отож не тільки Карасі, але й ми, решта пожильців мертвого дому, з нетерпінням чекали, чим усе те закінчиться. Міліціонер Гомзин, коли бачив Карасиху, щоразу зупинявся, дивився на неї захоплено й бурмотів:

— Ну й разбухла, ти, бабка!

— Не від тебе, то заткнись! — не зовсім чемно відрізала Карасиха, хоч загалом із міліціонером, з огляду на чоловікові сітки та браконьєрство, була чемна до улесливості. Та тепер вона стала дратівлива і спалахувала, мов сірник.

Від такої рішучої відповіді міліціонер Гомзин розтулив захоплено рота і ледве себе стримав, щоб не плеснути її фамільярно по задній округлості. А не зробив він це не тому, як мені гадається, що боявся Карася чи Карасихи, а тому, що твердо знав: у вікно в шибу вмерзла пара, а може, й три пари жіночих очей, вічно жадібних і ненаситних, хоч він щодня волочив додому якісь приноси, аби закидати ту голодну прірву, але закидати її ніяк йому не вдавалося… До речі, я бачив, як Гомзина їсть, було це на котрихсь поминках: очі її тоді по-вовчому палали, вона горнула до себе все, хапала рукою хліб і мотала, мотала, аж головою покивувала, а її дочки із нею — так само. Я думав, що міліціонер Гомзин таки тримав їй у голоді, все пожираючи сам, але потім мені Фанька, яка була в мене закохана, сказала, що їхній папка вдома майже нічого не їсть, з того я втямив, що не Гомзин тримає її у голоді, а вони його. Чомусь це викликало в мене містичний жах, і я почав боятися запалених до мене любовно Фаньчиних очей, а вона й справді тепер дивилася на мене так, ніби хотіла мною поласувати. Зрештою, я мав подружку — Галинку, яка, до речі, терпіти не могла Фаньку, бо чудово призріла її голодні в мій бік очі й дико мене до них ревнувала, отож я по змозі намагався Фаньки уникати. Дівчата разом із матір’ю, не задовольняючись батьковими приносами, ходили на той бік річки, де крали в колгоспному саду яблука, а в полі — картоплю й капусту, і їх ледве не підстрелив там сторож, але вони були, як вовчиця з вовченятами, звинні, хитрі й хижі, весь час щось тягли звідтіля додому; вискубували навіть у приріччі весь дикий щавель, але власного городу завести й не подумали, як це робили інші жінки нашого дому.