Привид мертвого дому. Роман-квінтет
- Автор: Шевчук Валерий Александрович
- Год: 2005
- Язык: украинский
- Год: Унів. вид-во Пульсари
- ISBN: 966-8767-21-7
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Привид мертвого дому. Роман-квінтет». Краткое содержание книги:
Червона Шапочка гнала самогон не з допомогою виварки, в яку заливалася бражка, у ту бражку ставився триніжок, на триніжок — миска, котра могла у виварку вільно влізти, зверху на виварку ставилася миска велика із холодною водою — ця миска була дистилізатором. Знизу виварка підігрівалася, пара осідала на дні великої миски з холодною водою і крапала в миску меншу, поставлену на триніжку, — ні, такий примітивний спосіб самогоноваріння годився для домашнього вжитку. Червона ж Шапочка, маючи державне сприяння з боку міліціонера Гомзина, правда, не офіційне, а нелегальне (до речі, різниця між цими поняттями завжди залишалася для Червоної Шапочки незбагненна), дозволила завести собі справжній куб поважної величини, який стояв у неї на кухні; принаймні так вважала моя мати, мені ж не випало ні разу переступити її порогу; до дітей Червона Шапочка ставилася з чималою засторогою, навіть бридливістю, особливо до хлопчаків, отже, її порогу, здається, ніколи не переступав жоден мужчина, признаюся, я сам відчував, що від неї відходять якісь античоловічі й антидитячі флюїди, бо коли опинявся близько неї, мене від неї аж відштовхувало… Так, от, як із рурки куба набігала перша півлітра самогонки, Червона Шапочка її відставляла, а коли з’являвся вдома в усій своїй, як писав колись Шевченко, «ослячій величі» Гомзин, покірливо вгиналася, притискаючи ту плящину до грудей, і малюсінькими крочками чалапала величезними капцями, бо мала ногу, як у поліського злодія, через веранду до дверей міліціонера Гомзина (таке мені розповів один із Карасиків, який ту сцену, як ближчий, ніж я, сусід, підглянув), делікатно стукала зігнутим чорним пальцем і отак смиренненько чекала. Міліціонер Гомзин той смиренний стукіт уже знав, через це рвучким рухом розчиняв двері й поставав у всій своїй, повторимо визначення Шевченка, «ослячій величі».
— Что, бабка? — питав голосно і владно, як імператор Петро Перший.
— Первачку вам принесла, щоб покушали, — солодко казала Червона Шапочка. — Самого, що не є, первого, шо не є, крепкого.
— Што-то слабінький твой первачок стал, бабка! — казав голосом імператора Петра Першого Гомзин і дивився на Червону Шапочку, з’їдаючи її поглядом.
— Ну, це вже не скажіть, це вже не скажіть! — солодко жебоніла Червона Шапочка. — Для вас я вже стараюся найлучченький. От, підпаліть, коли є сірничок.
Стара наливала в долоню трохи первачку (а може, Карасик брехав, що в долоню), а міліціонер Гомзин запалював сірника й підносив до налитої горілки. І вся долоня Червоної Шапочки спалахувала синім вогнем, і вони пильно придивлялися до того вогню, бо горіла самогонка таки справно, і таку пробу стверджував міліціонер Гомзин:
— Да, водочка, кажеца, подходящая!
На моє заперечення, що вогонь мав би обпалити долоню Червоної Шапочки, Карасик, котрий мені це оповів, викруглив і без того круглі оченята і сказав:
— Ти шо, не знаєш, шо вона відьма? Я сам бачив, як вона на мітлі літає. Хочеш, забожусь… Я навіть бачив, як вона з каструлею на голові ходила!
На відьму Червона Шапочка схожа була. Висока, худа, кощава, із темними пронизливими очима, з ротом, із якого визирали два зуби і який міг стягуватися ворочком, зі здоровенними ногами, на яких стриміли ще більші капці, ніби вони були для літання, як у казках, в отому незмінному прирослому до голови червоному капелюшку — вона часом мені снилась, але не в образі чарівної дівчинки з казки Перро, а в образі її бабусі, і мені видавалося, що то зовсім не вовк перебрався в бабусю, а була то справжня людожерка, яка могла не тільки Червону Шапочку, але й вовка заїсти. А що старі жінки часом вельми химерно чепуряться, то, перш ніж ковтнути свою любу внучку, вона здерла з неї червону шапочку й насадила на голову собі.