Привид мертвого дому. Роман-квінтет

Карась знову замовк, дивлячись, як Сухар працює.

— Все ви в роботі, — мовив. — І не холодно вам?

— Трохи вже й холодно.

— Я вам кацавейку хутряну подарую, — ентузіастично сказав Карась. — І ще таке подумую, скажіть, чи правильно. Людина й справді не все в світі пожирає, от і бур’яну не їсть і трави, а її щось таки й пожира. І всіх до одного, думаю, пожерти нас має, і ми всі це знаємо. Отак начебто не їсть, як ми, курей, чи свиней, чи яловичину, а в землі об’їдає нас до кісточок. Кажуть, гниє людина. А я думаю, що не гниє, а пожирається. Чи через хробацтво, чи й без нього. От кусок м’яса полежить. Дивіться: і хробаків нема, а його щось починає пожирати, чого не знаємо й не бачимо. То це і є Бог? — спитав Карась, якось дивно зокругливши очі.

— Одна з видимостей його, — сказав євангеліст Сухар, зупиняючи рубанка і, як це умів, засвічуючи блакитним вогнем очі. — Та він не тільки в смерті нашій, але й у народженні. У насінні, з якого росте дерево, і в потрусі, в яку те дерево перетворюється. Дерево чи жива плоть — все одно. Він у тому, що одне одного їсть і з того живиться, і в тому, що трава лікує хворобу, бо він і в траві, і в хворобі. Він у всьому, що живе й умирає, і в тому, що це життя тримає, а світ заховує в ладі. Він у повітрі, яким ми дихаємо, й у воді, яку п’ємо, й у вогні, яким гріємо та світимо, й у землі, яка нам харч родить і нас та все живе у гній перетворює.

— Отже, це він забрав мого бекасика? — з болем у голосі спитав Карась.

— Він, — мовив жорстко євангеліст Сухар.

— Але ж чому?

— Цього я вже не знаю, — сказав євангеліст Сухар. — Це вже ви, як собі хочете, своїм розумом судіть. Може, для того, щоб ви, я чи там хтось у цьому світі розумніші й добріші були. А може, й не для того, а для того, чого ми й зрозуміти не можемо.

— Да, я так і подумав: дурний був, коли казав, шо людина все жере. І її жере. Ще й як жере! Спасибочки, що мені розтлумачили. Я вам обізатєльно кацавейку хутряну подарую.

— Та не турбуйтеся, — сказав євангеліст Сухар. — Мені від думок моїх завжди тепло. А в мене тих думок: не розказати й не переслухать…

— Нє, подарую, — сказав Карась. — Я тепера начий…

І справді подарував. Але масті хутро було цілком відмінної, ніж той пес, від любові до якого знову потрапила до божевільні Зіна…

Про другу його дію я довідався, як казав, пізніше. Здається, саме в цей час Карась і вирішив поповнити свою втрату у сімействі, принаймні на весну це було вже на Карасисі достатньо видко. Під літо вона розпухла так, що перетворилась у кулю на двох карачкуватих ніжках і з мацюпенькою головою над тією кулею. Було вельми кумедно дивитись, як вона ходить: хутесенько, аж миготіли ніжки, одне слово, чеберяла. Карасики захоплено говорили, що тепер їм додасться ще принаймні три, а може, й чотири братики, притому вони були рішуче переконані, що то будуть хлопчики, бо сестри їм ні до чого. Отже, міркували Карасики, коли в них буде ще три чи чотири брати, вони зможуть скласти сімейну ватагу, бо мене вони в свою компанію затягти не змогли, надто я був не стадний, а Віктор Ващук, як-то кажуть «з-за вугла мішком прибитий»; окрім того, він злодій, а вони зі злодіями знатися не хочуть, бо хлопці чесні.