Надзвичайні пригоди Робінзона Кукурузо

І от востаннє стоїмо на березі коло човна. Похнюпившись, довбаємо носками черевиків землю. Стоїмо і зітхаємо. Треба прощатися, а ми не знаємо, що кажуть у таких випадках на прощання. Адже не на день ми прощаємось, не на місяць, не на рік навіть, а на цілих двадцять вісім років два місяці і дев’ятнадцять днів. Ще ніхто в світі не прощався на так довго.

Кукурузо нахилився до Собакевича, почухав за вухами, взяв його передню лапу, потиснув:

— Прощай! Я б тебе тут залишив, але й сам не знаю, як у мене з харчами буде… Не бійсь… Павлуша тебе в обиду не дасть. Ти ж, Павлушо…

— Аякже!..— не дав я йому договорити.

І замовк, думаючи, що б же йому ще таке сказати заспокійливе на прощання.

— А ті двоє таки не шпигуни,— сказав я.— Справжні шпигуни нас придушили б отам у кукурудзі. І ніхто б не знав. Вони ж точно тепер знають, що ми за ними стежили. Так що не переживай — ніхто про нас все одно б ні в газеті не написав, ні по радіо, ні тим паче по телевізору…

Але Кукурузо на це нічого не відповів.

І знову ми стоїмо й мовчимо.

— Ну так що? Давай їдь уже! — не витримує нарешті Кукурузо.

— А ти що, поспішаєш? — кажу я.

— Та нє, я нічого, але взагалі… Тобі ж додому треба. Хлопці, мабуть, у футбола зараз на вигоні гуляють.

— Та! — махаю рукою. Мовляв, не потрібні мені ні футбол, ні хлопці. А сам думаю: «Невже оце Кукурузо ніколи в футбола більше не гулятиме? От бідний хлопець!» І так мені його жаль стало! Такий же ж він воротар добрий був! Справжній Лев Яшин міг з нього вирости.

Зітхнув я, поліз у кишеню і витяг свого складаного ножика.

— На́,— кажу,— тобі пригодиться. Ти ж знаєш, який це ножик. Як бритва. Такого ні в кого нема. А в тебе якийсь чепелик.

Кукурузо аж почервонів від задоволення. Він завжди заздрив мені через оцей ножик і мінятися не раз пропонував, та я не хотів. Але тепер хай йому буде, раз він у футбола не гулятиме і в самотності житиме.

Я ще раз зітхнув, поліз у другу кишеню і дістав коробочку з-під сірників. Там лежали гачки для удочок, які подарував мені батько. Прекрасні гачки! Ціле багатство для рибалки. І маленькі — на верховодок, пліток та карасів, і більшенькі — на йоршів, окунів та лящів; і великі — на щупаків, линів, коропів. І зовсім великі — тройчасті — на сомів та іншого риб’ячого звіра.

— Лови,— кажу,— на здоров’я. Рибою ти тепер забезпечений. Тільки, знаєш, як я до тебе колись приїду, то й мені даси половити. Дуже я звик до цих гачків.

Чого я так сказав — не знаю. Я ж ще й разу не ловив ними. Мабуть, усе-таки шкода мені було тих гачків. Навіть більше, ніж ножика. Кукурузо відчув це:

— Та нащо. Не треба. В мене ж єсть.

Але не міг відірвати захоплених очей від коробочки. Хіба стане в людини сили відмовитися од такого подарунка? Ні, не шкода мені гачків! Кукурузо ж лишається на безлюдному острові сам один, як отой зуб у роті діда Салимона. І ніхто його більше не побачить. Навіть листа йому написати не можна. Авжеж, не можна. У нього ж нема адреси. У всіх людей на світі є адреси, а в нього немає. Ця несподівана думка схвилювала мене.

— Слухай,— кажу,— так не можна. Виходить, у тебе тепер немає адреси.

— Ну то що?

— Як — «ну то що»? Адреси немає, розумієш! Виходить, ніби ти взагалі не живеш на світі.

— А що ж я можу зробити? — розгубився Кукурузо.

— Треба негайно якось назвати острів. Буде назва, тоді й адреса буде.

— Давай. Я хіба що — проти? А як?

— Хіба я знаю? Острови по-різному називаються. Острів імені Врангеля, острів Мадагаскар, острів Таймир. Ні, то,—здається, півострів. Ну, як-небудь так.