Вільняк
- Автор: Стюарт Пол, Рідел Кріс
- Серия: The Edge Chronicles: The Rook Trilogy #3
- Год: 2007
- Язык: украинский
- Год: Навчальна книга — Богдан
- ISBN: 978-966-408-285-0
- Переводчик: Анатолій Саган
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Вільняк». Краткое содержание книги:
— Тілдерячі ковбаски з чорним хлібцем, — галасував живолуп у сусідстві. — Наїдайтеся од пуза!
Хоча сонце вже сіло і зійшов місяць, на вулицях ставало чимраз велелюдніше. Від печер кам’яного плато на південно-східній околиці чимчикували громадки строкато зодягнених нетряків. Вони поспішали привітати своїх нещасних здорожених одноплеменців, що нарешті покинули благенькі й надміру залюднені бон-доки старого Нижнього міста. Небавом і господарі й гості бучно веселилися, попиваючи улюблене крайдорожникове пиво.
Колони лісових тролів та живолупів дружно прошкували на північ — до Нового Нижнього міста, аби стати учасниками врочистостей; дорогою до них приєднувалися гурти бражних гоблінів, що мандрували зі сходу. Отак разом вони і йшли — мешканці старого і нового Нижніх міст, осміхаючись і вітально вклоняючись, поплескуючи одне одного по плечах і палко ручкаючись. Вони гомоніли, співали і ділилися всім, що мали — як розповідями про минуле життя, так і тарелями тілдерячих ковбасок. І в кожному закутку міста розпросторювалося тисячоразовою луною:
— Ласкаво просимо на Вільні галявини! Щиро раді вам усім!
Тим часом нижче, на невеличкому дерев’яному приплаві біля Північного озера, тулячись одне до одного, сиділо двійко гоблінів-плескатоголовців. Вони знічев’я кидали камінчики у воду і дивились, як на її поверхні розходяться і переплітаються між собою кола.
— Знаєш, Горле, я вже боялася, що ніколи тебе не побачу, — зітхнула гоблінка, і сльози закрутилися у неї в очах.
— І я так думав, Вогнянко, — відповів їй парубок, і дівчина-гоблінка ще міцніше стисла руку свого обранця.
— Коли тебе забрали… — провадила вона крізь сльози, — коли тебе забили в кайдани і погнали до Санктафракського лісу, мене у Нижньому вже ніщо не тримало. От я й опинилась тут, аби почати нове життя. Але тебе не забувала ні на мить. Я весь час…
— Знаю, знаю, — перепинив Горл, — але ж то було старе Нижнє місто. Тепер усе вже позаду. Ми знову разом, і це найголовніше.
Він озирнувся. Ген-ген ліворуч проти нічного зоряного неба чорніла Залізнодеревна пуща. Позаду світилися ліхтарі, пахло наїдками та напоями і не вщухали звуки музики й танців, раз у раз вибухав сміх. Ні, то не сон, вони таки в Новому Нижньому місті. Горл усміхнувся і пригорнув Вогнянку до себе.
— Тепер ми жителі Вільних галявин — вільняки.
Вогнянка нічого не відповіла: вона мовчки усміхалася своїм думкам і була ладна хоч до світу просидіти в обіймах дужих любчикових рук.
Тим часом у місті з’явилася якась чудородна кавалькада. Рухаючись від Світлякової вежі, вона поминула веселецьку юрму і подалася далі — до широченних, розкішних сходів, що вели на поміст, зведений на рівні другого поверху і приоздоблений гірляндами з квітів та лісових овочів. Там на них чекала Рада Вільних галявин у всьому складі.
Парсимон, Великий Господар Озерного приплаву, невисокий дрібногоблін у приношеній мантії, на щось видивлявся, визираючи з-за величезного букету лісових лілей, і його зморшкувате обличчя розпливалося у широченній усмішці. Біля Господаря на високому різьбленому світляковому табуреті стояла навшпиньки Тихомирка із Долини блудів, без перестану ворушачи своїми тонкими лапатими вухами. Третій був Твердоступ Громоглас, бургомістр Нового Нижнього міста — величезний гоблін-пузань із вишитим підчеревним поясом та блискучим посадовим ланцюгом на шиї.
Процесія ближчала, лопотіли ошатні пір’ясті нашийники зубощирів, запряжених у карету, дзенькали церемоніальні дзвоники на збруї. Нарешті, коли карета зупинилася під самими сходами, розчинилися дверцята, і з них, пригинаючись на виході, виринув Кулькап Пентефраксіс. За ним з’явилися Фенбрус Лодд з дочкою Варіс. Гурма радо вітала кожного учасника ходу. Останніми з карети вийшли Професор Світлознавства та Професор Темрявознавства. Мов крила птахів, одного — чорного, другого — білого, лопотіли на дедалі свіжішому вітерці їхні мантії.
Коли п’ятеро прибульців один по одному побралися сходами на обчеплений гірляндами поміст, натовп вибухнув гучними оплесками, затупотів ногами і захоплено заревів. Нарешті бібліотекарі зійшли на подіум, і Тихомирка вітально простягла свою крихітну ручку Кулькапові. У голові всіх ґав забринів її лагідний мелодійний голосок.
— Ласкаво просимо, друзі. Рада Трьох стала Радою Вісьмох. Настав час для загальних веселощів, бо тепер ми всі — Вільняки!