Чорнильне серце

— І мама так уже й не повернулася? — ледве чутно запитала дівчинка, хоч і знала відповідь.

— Ні, — відповів Мо. — Баста, Каприкорн і Вогнерукий вийшли з книжки, а мама потрапила в неї разом із двома нашими кішками — того разу, коли я читав уголос, вони, як завжди, сиділи в неї на колінах. І замість Ґвіна, мабуть, теж хтось зник — може, павук, або муха, або пташка, яка тієї хвилини саме пролітала повз наш будинок… — Він змовк.

Іноді, коли батько вигадував таку вдалу історію, що Меґі приймала її за справжню, він несподівано всміхався й промовляв: «Ага, попалася, Меґі!» Як тоді, на її сьомий день народження, коли він сказав, нібито надворі в шафрані знайшов кілька фей. Але цього разу Мо не всміхнувся.

— Я обшукав увесь будинок. Мами ніде не було, і я повернувся до вітальні, — повів далі він. — Тим часом і Вогнерукий, і його рогатий приятель також зникли. Лишився тільки меч, і він здавався таким реальним, що я вже не мав сумніву щодо свого здорового глузду. Я відніс тебе в ліжко, — здається, я сказав тобі, що мама вже пішла спати, — а тоді знову сів читати вголос «Чорнильне серце». Я дочитав ту розтриклятущу книжку до кінця, у мене охрип голос, за вікнами вже зійшло сонце, але з неї так нічого й не з’явилося, лише один кажан та шовкова накидка, якою згодом я оббив зсередини твою скриньку для книжок. У наступні дні й ночі я знов і знов намагався читати вголос, поки мені вже починало різати в очах, а літери скакали на сторінках, наче п’яні. Я не їв, не пив; я вигадував для тебе все нові й нові історії про те, де тепер мама, й пильнував, щоб ти ніколи не входила до тієї кімнати, де я читав. Я боявся, що зникнеш і ти. Про себе не думав: у мене було таке дивне відчуття, що мені, як читцеві, зникнення поміж сторінок не загрожує. А втім, я й досі не певний, так це чи ні. — Мо зігнав з руки комара й провадив: — Я читав гучно, поки не переставав чути власний голос. Але твоя мама, Меґі, так і не повернулася. Замість неї п’ятого дня в моїй кімнаті з’явився дивний невеличкий чоловічок, прозорий, немовби зі скла, а ось листоноша, який саме вкидав до нашої поштової скриньки кілька листів, щез. Надворі я знайшов його велосипеда. Тоді я зрозумів, що ні стіни, ні замкнені двері не вбережуть тебе від зникнення — ні тебе, ні будь-кого іншого. І я вирішив більше ніколи не читати вголос. Ні «Чорнильного серця», ні будь-якої іншої книжки.

— А що сталося зі скляним чоловічком?

— Він розбився за кілька днів, коли повз наш будинок проїздила вантажна машина. Очевидно, не всім судилось отак просто переселитися з одного світу в інший. Хто-хто, а ми з тобою знаємо, яке це щастя — пірнути в книжку і якийсь час побути в ній. Але вийти з власної історії й раптом опинитися в цьому, нашому світі — щастя, схоже, не дуже велике. У Вогнерукого через це розбилося серце.