Що таке українська література
- Автор: Ушкалов Леонид Владимирович
- Год: 2015
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Старого Лева
- ISBN: 978-617-679-206-2
- Жанр: Критика
Электронная книга - «Що таке українська література». Краткое содержание книги:
А чого це я все-таки напередодні Нового року заговорив про любов? Мабуть, окрім усього іншого, це наслідок читання книги Паскаля Брюкнера «Le paradoxe amoureux» («Парадокс любові»), український переклад якої нещодавно побачив світу видавництві «Грані-Т». Чудесна книжка, чудесний переклад Леоніда Кононовича й чудесна передмова Анатолія Дністрового. Ця книжка звучить мені рядками «верлібрів про смуток і пам’ять» самого Толі Дністрового: «хто коси твої миє на світанку / хто очі твої бачить на світанку / стікає в них із чорними пісками / лишає голос / голос як зерно».
Урок 22
Чи доводилося вам, дорогий Читачу, слухати коли-небудь нашу старовинну пісню про Правду і Кривду? Ту, що починається словами: «Нема в світі Правди! Правди не зиськати! / Що тепер Неправда стала правдувати. / Уже тепер Правда стоїть у порога, / А тая Неправда сидить кінець стола…» Якщо не доводилося, неодмінно послухайте. Запевняю вас — не пошкодуєте. Ясна річ, у нас багато прекрасних пісень, але ця — особлива. Часом мені здається, що то звучить сама душа мого народу. Так чи так, а дозвольте сьогодні, напередодні Різдва, подарувати вам три замальовки про цю пісню. Почну з образу України у великого поета Райнера Марії Рильке.
На самісінькому початку минулого століття Рильке створив цикл мініатюр під назвою «Geschichten vom Lieben Gott» («Історії про любого Бога»). І, мабуть, найкраща серед них — «Das Lied von der Gerechtigkeit» («Пісня про Правду»). Її сюжет такий. Оповідач опиняється в гостях у свого хворого друга Евальда, який не може ходити. Друзі заводять розмову. Обережно втішаючи хворого, оповідач каже: «Бог дав вам, Евальде, бути тихим місцем серед усього цього поспіху та марноти. Хіба ви не відчуваєте, як усе вирує довкола вас? Інші гасають за своїми днями, і, якщо їм раптом вдається наздогнати бодай один із них, вони вже не можуть віддихатись, щоб сказати йому хоч слівце. А ви, друже мій, просто сидите біля вашого вікна й чекаєте, а до того, хто чекає, неодмінно щось приходить». На Евальдовому обличчі заясніла дивна посмішка. «Так, — сказав він, — я не можу вийти навіть назустріч смерті. Багато людей знаходять її в дорозі. Вона боїться заходити до них додому й викликає їх назовні: на чужину, на війну, на високу вежу, на хисткий міст, у дрімучі ліси чи в безум. А ще — так буває найчастіше, — знайшовши її десь, вони потім приносять її на собі додому, не помічаючи цього. Тому що смерть лінива: якби люди не турбували її раз по раз, то, може, вона давно б уже заснула… А от до мене їй таки доведеться прийти, якщо я їй потрібен… Мені завжди, ще змалечку, здавалось дивним, що люди говорять про смерть не так, як про інші речі, і тільки тому, що досі ніхто не розказав, що було з ним потім. Але чим відрізняється покійник від людини, яка вирішила відмовитись від часу й усамітнитись, щоб по-справжньому, серйозно подумати про щось таке, що треба знати й що давно вже її бентежить? Серед людей навіть «Отче наш» навряд чи пригадаєш. Що вже казати про таємничий зв’язок не слів, а подій. Для цього треба кудись відійти, в якусь недосяжну тишу, і, може, мертві — це якраз ті, хто відійшов, щоб подумати про життя».
Ось на цій бентежній ноті, на хвилі сприйняття смерті як розмислу про життя, і зринає історія нашої пісні про Правду і Кривду. Це було тоді, каже оповідач, коли Україна боролася за свободу, коли гніт чужинців «зробив юнаків коло Києва й по всьому Дніпру змореними й печальними». Та і сам Київ «усе більше замикався в собі й шарпав себе безконечними пожежами, немов шаленими думками, що залишають після себе одну лиш безмежну ніч. У степах народ до пуття не знав, що діється. Але, охоплені дивною тривогою, старі виходили ночами зі своїх хат і мовчки дивились у високе безмовне небо, а вдень якісь постаті раптом виростали на курганах, що бовваніють над безмежною рівниною, немов чекаючи на щось. Ці кургани — могили давніх племен — покривають весь степ, як застиглі й сонні хвилі. І в цій землі, де могили — як гори, люди — як безодні. У їхніх глибинах темно й глухо, а їхні слова — всього лиш тонкі хитливі місточки над їхнім справжнім життям. Іноді темні птахи злітають з курганів. Іноді дивовижні наспіви падають у людей і щезають у їхніх глибинах, як птахи щезають у небі. Скрізь безмежжя, куди не глянь. Навіть хати не захищають від цього безміру — їхні маленькі віконця переповнені ним ущерть. І тільки в темних кутках стоять старі ікони, немов Божі верстові стовпи, і світло від бляклих лампадок блукає в них, як дитина, котра заблудилась у зоряному небі. Ці ікони — одна-єдина опора, один-єдиний надійний знак на дорозі…» Якось до однієї з таких хат зайшов старий кобзар Остап. Він не став співати пісень про козацькі подвиги, про Остряницю чи Наливайка. Він заспівав тужливі слова: «Нема в світі Правди, Правди не зиськати…» Рильке перекладає їх по-німецьки отак: «Es ist keine Gerechtigkeit mehr in der Welt. Die Gerechtigkeit, wer kann sie finden?» Кобзар співав цю пісню тричі поспіль і щоразу по-новому: «Якщо спершу це була скарга, то потім у ній почувся докір, а коли кобзар, високо звівши голову, заспівав утретє, вона звучала як короткі накази, і своєвільний гнів рвався з розпечених слів, щоб широким тремтливим полум’ям запалати в душах людей». Ось після цього всі чоловіки, котрі могли носити зброю, взяли її до рук і пішли воювати за свободу…