Іншалла, Мадонно, іншалла

Навіть місяця не минуло, відколи я Файко народила, аж ось приходить мій чоловік з ордером на квартиру. Мій Хамдо не пив, але того дня ледве на ногах тримався. Став перед ворітьми й кричить: «Ґрбавіца[69], двокімнатна, шістдесят два квадрати!». Сусіди повистромлювались у вікна, одні вітають, інші насупилися, — люди такі, різні серед нас є, — а я його обіймаю й не відпускаю. Не дбаю навіть про те, що немовля моє на саме лишилося, тримаю в обіймах мого Хамдо і плачу — сльоза сльозу доганяє, бо життя починається не тоді, коли народишся, і не тоді, коли шлюб візьмеш, воно починається тоді, коли заселишся до власного дому. Ми були молоді, і все, що з нами ставалося, приносило тільки щастя.

Потім і Санела знайшлася, і ми переїхали в більшу квартиру на Скендерії, з’явилась і дача на морі, купили ділянку в Пале. Настали й багатші часи, а мій Хамдо на роботі підіймався сходинка за сходинкою все вище, і від комірника дійшов до керівника виробництва. Це було якраз тоді, як я втретє завагітніла. Та вагітність була для мене найважча, ніби я наперед знала, щó народжу: повилазили вени на ногах, обличчям пішли якісь червоні плями, а вага показувала зайвих двадцять п’ять кіло. Хто ж на мене таку схотів би дивитися? Тому я ніколи й не звинувачувала Хамдо, що він оком накинув на директорову секретарку. Молода, весела, ноги від вух ростуть, Мір’яною звалася, приїхала в Сараєво із Шабца. Справжнісінька сербська курва, очі б мої її не бачили, я так ніколи й не простила їй. Ну і ось, поки я ледве дибала по хаті й упадала коло дітей, які одне за одним похворіли на свинку, а оте олово у мене в животі знай розросталось і тяжчало, мій Хамдо з Мір’яною волочився по мотелях в околицях Сараєва, був то в «Панорамі» у Пале, то у Клачара на Біямбарах, то на Яхорині, чи біля Борачкого озера, чи в Ябланиці, а мені завжди казав, що об’їжджає будівництва по цілій Боснії. І я йому, втомленому, догоджаю, хоч і знаю вже, де і з ким він був. Розказують мені люди — і його співробітники, і сусіди, — кажуть, що бачили, як вони, обійнявшись, гуляють над озером, доповідають, що їли і що пили, і хто їм на вухо грав, і що мій Хамдо тій курві говорив і обіцяв. Люди знали й таке, чого ніяк не могли знати, але їх тішили мої страждання, тому вони начебто справді знали й переповідали мені. А я слухала й терпіла, знала, що інакше не можна, і тільки зціплювала зуби, коли про нього щось погане казали, мовляв, такий-сякий. Може мій Хамдо гуляти, може їй обіцяти, що зі мною розлучиться, а з нею одружиться, може на підприємстві балакати, що вона і в ліжку за мене краща, — бо як же їй не бути кращою, коли вона курва! Але я знала, що кохання, рівного моєму, в його житті немає і що він повернеться до мене. Знов я йому годитиму й берегтиму його, а як буде мені тяжко, лишень скажу йому: «Ану ж, чоловіче, запитай мене про Принципа і колиску братерства та єдності!». Якби мене третя вагітність так не спотворила, мій Хамдо ніколи б не злигався з директоровою секретаркою. Коли було вже по всьому, я спитала його про це, і він мені так сказав. Тоді я його ще запитала: «Чоловіче мій, а чи зараз до мене краса повернулася хоч трохи?». «Так, Фікрето, повернулася, ще й розквітла», — сказав мені він і розплакався. «Пробач мені, Фікрето!» — благально складав руки, а я йому сказала, що не маю чого пробачати. Отаке було наше щастя — більшого я не знаю і не вірю, що буває на світі більше, — поки не народився той, хто на мого Хамдо руку здійняв. Чому не здійняв її на мене? Якби він мене убив, а не його, мама б йому пробачила.