Дім у Бейтінг Голлов

Мій тато - шофер на кондитерській фабриці. Він їздить новим газоном і розвозить цукерки. Буває в Тернополі, але частіше по районі. У його машині, на сидінні, постелений старий коц, а кабіна обліплена перебивачками, які привозять демобілізовані солдати з Німеччини. Мамі перебивачки не подобаються.

Одного разу тато мене взяв із собою до Тернополя. Ми їхали по арахіс для фабрики. На тернопільській залізниці вантажники двигали наперед себе мішки і закидали до кузова нашого газона. Бо транспортер поламався. Коли тато пішов підписувати накладну, вантажники, не поспішаючи, з перекурами, винесли з вагона останні мішки. Поки тато розмовляв у конторі з бригадиршею, то вантажники розпороли один мішок і почали напихати арахісом свої кишені. Сипнули й мені, а потім зашили. Навіть, не було знаку.

На станції ми простояли до обіду. А виїхавши за Тернопіль, зупинилися в Мишковичах у придорожній їдальні. Тут зупиняються всі шофери. Замовили дві котлети з бараболею, политою жовтим маргарином - таким, як риб’ячий жир. Мама кожного ранку заставляє мене пити велику ложку риб’ячого жиру, бо каже, що від нього прибуває апетит. Але тато мене не примушує. З Мишковичів ми їхали чортківською дорогою. За Копичинцями, перед Чортковом, тато побачив, що ЗіЛ із їхньої фабрики, з’їхавши з дороги, стоїть із відритим капотом. Ми зупинилися. У ЗіЛа закипіла вода. А шофер лежав під машиною, підстеливши куфайку, і відкручував гайки. «Може, мотор застучаві» - запитався тато вимащеного водія. Але той, що лежав під ЗІЛом, відповів, що - нє. «Машині, курва, двадцять років, запчастин - нема, а завгар, сам знаєш, дає списані, а нові - продає кому хоче». «Добре, зараз приїду на фабрику і скажу, що ти поламався. Може, вишлють ремонтну». «Вишлют, - недовірливо відповів той, - ті пияки вже потягнули з цеху спирт і п’ють по кущах над Серетом». «Я скажу, а там видко буде. І малого мушу ще додому підкинути». Ми знову сіли в кабіну, і я траснув дверима, точно так як тато. «Заїду до АТП, - сказав мені тато. - А тебе скину на Міцкевича». Доїхавши до вежі з годинником, тато пригальмував, і я вискочив із кабіни й побіг до нашого будинку. «Скажи мамі, що прийду пізно», - крикнув тато навздогін. Я забіг у під’їзд і, перескакуючи по дві сходинки широкими сходами з металевим поруччям, оздобленими фігурною дерев’яною лиштвою, опинився перед нашими дверима.