Вигнанець і чорна вдова
- Автор: Кокотюха Андрей Анатольевич
- Год: 2019
- Язык: украинский
- ISBN: 978-966-942-955-1
- Жанр: Исторические детективы
Электронная книга - «Вигнанець і чорна вдова». Краткое содержание книги:
Вітер засвистів уже з вечора. Коли вивели в тюремний двір, оточений по периметру чотирма високими, у чотири поверхи, стінами, на арештанта і конвоїрів упали з неба важкі краплі. Щойно Платон умостився в кареті й вони залишили тюрму, щоб їхати до іншої, сила вітру стала відчутнішою.
А потім над головою загуркотіло.
Перша весняна гроза. Чечель погано знався на народних прикметах. Проте у дитинстві чув від старших людей: грім у березні — рідкісне явище. Це означає: зима не здається. Платон уже мав змогу бачити березневий сніг, мокрий, бридкий, швидко збіглий. Разом із тим грозовий дощ під кінець березня давав зрозуміти — весна пішла в наступ, дає зимі останній бій і вже за кілька днів ввійде у свої законні права.
Словом, усе буде добре. Така от прикмета.
Думка дивним чином заспокоїла. Платон зручніше вмостився на брудній підлозі, сперся на стіну фургона, заплющив очі. Займаючи чимось голову, уявив, як їдуть. Найпростіше до Лук’янівки — прямо вниз Бібіковським бульваром до Євбазу. Звідти можна Бульварно-Кудрявською вгору, але простіше — Дмитрівською, низом. Далі — Солдатською слобідкою, а там до Лук’янівської площі знову пряма дорога.
Тепер етапи, конвой, казенні доми — така доля непокірних.
Фіксуючи рух і слухаючи дощ, Платон вловив поворот праворуч.
Знову праворуч.
Виглядає, вгадав.
Хоча... Чого там уже гадати, інших доріг до арештантського дому не придумали.
Гримнуло.
Чечель засовався, не розплющуючи очей.
Ще раз.
Кінь заіржав, карету сіпнуло.
Чечель завалився набік, і аж тепер дійшло — то вже не атмосферне явище.
Кинули бомбу.
— Чорт!
Перекотившись по підлозі, Чечель підвівся, розплющив очі, намагаючись утримати рівновагу. Коли ззовні захлопали револьверні постріли, раптом пронизало холодом. Аж тепер став зрозумілий натяк наглядача.
Свята Василісса померла за віру.
Чи наглядач знав щось, чи, найімовірніше, просто забобонний. Не стане ніхто з тих, від кого залежить Платонова доля, казати щось звичайному тюремному папужці. Він наче передчув: за диявольським задумом, Платона спробують звільнити. І застрелять під час втечі.
Віриш у закон і справедливість — маєш.
Страждай.
Грім злився з вибухом другої бомби. Врізнобій клацали револьверні й рушничні постріли. Чулися крики, слів Платон не міг розібрати через дзвін у вухах.
І раптом тюремна карета повільно похилилася на лівий бік.
Остаточно втративши рівновагу, Чечель завалився разом із нею, незграбно метляючи ногами в повітрі й плутаючись у ланцюзі кайданок. Коли карета таки впала, він опинився сторчголов, у дивній, незручній та кумедній позі циркового акробата.
— Чорт! Чорт! — заволав, стукаючи по стіні підборами важких черевиків.
Ще один постріл.
І раптова тиша, яку порушував шурхіт рясного березневого дощу.
Скреготнув ключ у замку.
— Живий? — запитали, й одразу, не чекаючи відповіді, знаючи її: — Вилазь давай! Махом!
Голос видався Чечелю знайомим. Та він не морочився здогадками, підкотився, висунув ноги під холодні краплі, посунув назовні тулуб. Звідти схопило кілька пар міцних рук, потягнуло, потім ті самі руки стиснули лікті з обох боків. Не змигнув, як поставили на ноги.
Платон покрутив головою.
Тюремна карета лежала, завалена вагою коня. Тяжко поранена тварина билася в агонії. Поруч на мокрій землі лежав долілиць візник у поліцейській формі. Над ним виринула, пройшла крізь мокру стіну постать. Два спалахи — кінь і візник завмерли назавжди.
— Ні! — не стримався Чечель, уже впізнавши стрільця.
— Харе! — пролунало десь поруч. — Вгамуйся, Більмо!
— Пустіть! — Платон вирвав лікті з міцних рук.
— Пустіть! — вступив той самий голос.
Босяки відступили.
Чечель повернувся.
Вздрів посеред дощу знайомі плащ і циліндр.
— Не думав, що тебе пришлють по мою душу!
— Апаша ніхто ніколи не присилає! І не посилає! — мовив бандит. — Це ти так дякуєш?!
— Що відбувається?
— Те, що Апаш дав тобі волю, Платоне Чечель.
— Навіщо?
— Не тут же балакати. Хутко, хутко, хлопчики!
Чечеля знову схопили за руки. Але лиш для того, щоб спритні пальці впоралися з замком на кайданках.
— Наробили тут, — мовив Апаш весело.
— Коня навіщо? — дорікнув Платон.
— Більма спитай. У Миті з усім фараонським свої рахунки. Коли йшли до розбійницької коляски, Чечелю довелося переступити через тіло одного з конвоїрів.
Розділ 25
Про що рипіли сходи
Київ, у нетрях Чорного яру
е тушуйся. Зуб — фуфло. Якщо Більмо собі фіксу поставив, ти теж зможеш.
Заспокоїли Платона не ці бадьорі слова — трактирна горілка.
Узяла й відпустила аж четверта чарка. Перед тим три пішли водою, Чечель навіть не закушував. Апаш сьорбав пиво, хрумкотів сушками, тримався полководцем, якому вдалося захопити неприступну фортецю без втрат, через відкритий зрадником таємний хід. Крім них, у маленькій, не дуже чистій, але напевне кращій за ґратчасту одиночку кімнаті нікого не було.
Щойно горілка почала брати, став ущухати тупий біль на місці вибитого ікла. Чечель обережно торкнувся враженого місця спершу кінчиком язика, потім — пальцем. Підбита наглядачем вилиця вже давно не боліла, синець на забитому місці позеленів. Це Платон побачив, як уперше за кілька останніх днів глянув на себе в дзеркало трактирної вмивальні.
Йому дали змогу помитися, і холодна вода не лише підбадьорила, а й трохи змила тюремні запахи. Потім видали одяг замість роби, і спіднє теж. Укотре — вбрання не нове, ношене, із чужого плеча. Зараз на Чечелі була сіра полотняна сорочка, яку вбрав навипуск, піддівка, мішкуваті, не за розміром штани, які заправив у нечищені юхтові чоботи. Поруч із Апашем справді виглядав босяком нижчої ланки.
— Кранти мені тепер. Із зубом, без зуба — не важливо.
— Тобі й так дерев’яний макінтош ладнали. — Апаш підлив ще.
— Втеча з убивством конвойних. Я вже на шибениці.
— Один утік. І ти ж нікого не мочив.
— Слухай, ми обидва знаємо, про що мова.
— Апаш знає. Ти — ні. Пий.
Причин відмовлятися Чечель не бачив. Зрозумівши — голова туманіє, відсунув чарку, понюхав рукав нечистої піддівки.
— Чого я не знаю?
— Ось. Завтра надрукують усі київські газети. Сенсація.
Явно милуючись собою, граючи на публіку, хай і в особі єдиного глядача, Апаш витягнув із кишені паперовий прямокутник. Поклав на стіл перед Платоном, відкинувся на спинку стільця. Чечель взяв аркуш, пробіг очима невеликий друкований текст. Кліпнув очима, перечитав знову.
— Що це?
— Сенсація, — потворив Апаш. — Анархісти-бомбісти, революція, її манера. Цим бойова група ставить усіх до відома: провели силову акцію. Звільнили з сатрапських лабетів свого товариша, якого мучив у вогких застінках царський режим. Бойовий загін пролетарської революції нікого й нічого не боїться.
Він у вільній формі переказав текст листівки.
— Чекай. — Платон нарешті зрозумів. — Бутафорія. Напад на тюремну карету — це спроба звільнити якогось терориста, не мене.
— Ти ж ні в дугу, — кивнув Апаш. — Ні сном, ні духом.
— Але ж нема ніякого терориста...
— Є, — знову кивнув бандит.
— Мене ж звільнили. Я ж утік. Ти з мене терориста зробив?
— Хотіли одного витягнути. Помилилися, відбили іншого. З ким не буває, всі люди-чєловекі. Загалом революції тепер повно всюди. Казав же, навіть з Апашем хотіли мати справу. Тільки не моє воно. Я чесний бандит, мені політика — фуфло. А революцію... Ловлять, саджають. Тільки ж не всіх ловлять і не всіх саджають. Хоч родич Марії, баламут отой, знаю про нього. На волі ходить, та за ним тюрма плаче так само рясно, як за нашим братом. Нічого, вже недовго.
— Марко! — стрепенувся Платон. — Чорт, із голови зовсім вилетіло! Він останній лишився, хоч сам цього не знає! Огидний суб’єкт, не люблю таких. Але ж натура моя: не можу дозволити вбити людину, коли знаю, що ось-ось. Навіть таку, як молодший син покійного барона.