Кілька років зими
- Автор: Терлецький Валентин
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Кальварія
- ISBN: 978-966-663-358-6
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Кілька років зими». Краткое содержание книги:
— Не кажіть так. Ви тоді нас врятували! Так, постраждали інші люди, але ви не дали запроторити мене, цих дітей, Івана до в’язниці! Ви допомогли нам втекти, при цьому підставили під удар і себе самого. Ви — мужня, благородна, сильна, добра людина. Я пишаюся, що познайомилася з вами, — Софія підійшла до Григора і поклала йому руку на плече.
— Ні! Ви хочете просто мене заспокоїти. Не треба! Я все добре розумію. Я приношу всім навколо себе лише горе і проблеми.
— Ви говорите неправду. У вас велике добре серце, просто вам не щастило у житті, вас оточували злі, погані люди. Але не всі люди такі! Добро тягнеться до добра, і ви ще обов’язково зустрінете на своєму шляху того, хто вас зрозуміє і прийме таким, яким ви є… Ви вже знайшли цих людей. Принаймні я бажаю вам тільки добра і хочу, аби ви почувалися серед нас, як серед своїх друзів.
— Друзі! Все життя я мріяв, аби в мене був хоча б один справжній друг, вірний товариш. Якому я міг би довірятися, як самому собі.
— Ви вже маєте таких друзів. Ви можете в усьому нам довіряти, а ми хочемо довіряти вам. Через примхи долі ми опинилися у складній ситуації, але я вважаю, що лише спільно, разом ми подолаємо всі труднощі! Я вам вірю, бо бачу, що ви відверта і пряма людина. Повірте і ви у нас.
— Я намагатимуся. Я дуже хочу в це вірити. Я мрію, аби мене сприймали без відрази і презирства. Адже я теж людина. Я теж колись кохав, боровся і страждав. Але це було так давно! Наче в минулому житті. Колись я теж пізнав щастя справжньої любові, і це відчуття й досі зігріває мене у найлютіші морози, коли мені погано і більше не хочеться жити. Це єдине, що тримає мене на землі зараз — мої спогади. Вони — найцінніше, що залишилося в моєму житті. Це мій скарб.
— Тоді розкажіть нам свою історію, поділіться з нами своїм скарбом, і вам стане легше!
— Ви так думаєте? Але… Але чи буде моя історія вам цікавою? Я, взагалі, не вмію розповідати історії… Принаймні ніколи не пробував.
— А ви спробуйте, ось прямо зараз! А ми із задоволенням послухаємо вашу розповідь. Можливо, вона дечому нас навчить і також зігріє в цій холоднечі, — Софія лагідно посміхнулася до Григора, і він вперше за весь час їхнього знайомства посміхнувся у відповідь. Він помовчав, кашлянув і відвернувся від вогнища, аби спалахи не дуже освітлювали його обличчя.
Іван знову витягнув із кишені зошита й олівця. Він певний час уважно дослухався до розповіді Григора, нервово гортав сторінки, а потім його рука почала швидко писати…
— Я розповім вам одну цікаву історію, що трапилася колись саме тут, в околицях цього закинутого вітряка. Я сам був свідком і учасником тих далеких подій, але тільки зараз можу про них розповісти, оскільки відчуваю, що мій земний час вже наближається до свого завершення, — сивий, наче засніжений пагорб, дідусь солодко потягнув зі своєї кленової люльки, дмухнув прямо у небо сизуватим живим димом і продовжив оповідь, він дивився кудись поверх наших голів. — Отже, все почалося тієї холодної осені, коли птахи назавжди покинули свої гнізда в Чорному Лісі, і на всій навколишній землі запала жахлива тривожна тиша.
Я працював тоді підручним у місцевого теслі і часто їздив до Чорного Лісу за деревиною. З дороги, що вела до Лісу, можна було побачити старий покинутий вітряк, який височів над урвищем. Про нього давно ходила недобра слава, казали, що після того, як там повісився тамтешній мірошник, на вітрякові почали відбуватися дивні речі, тому місцевий люд намагався уникати того місця, і обходив вітряк десятою дорогою. Казали, що там ховали свої скарби лісові злодії, що вночі там бенкетували сили пітьми, і що той, хто переступить поріг вітряка, назавжди втратить пам’ять і розум.