Полковник Семен Височан

— Війна ще не закінчилась… — зітхнув осавул. — Ще багато потече і нашої, і панської крові.

У світлицю стали заходити запрошені Семеном на раду повстанчі сотники і полковники.

Прибув і ватаг Юра з двома опришками-старшинами. З козацького табору приїхали два сотники і два сотенні осавули. Після короткої наради господарі та гості сіли на коней і подалися оглянути розташування замка.

На мурах зразу ж забахкали гармати. Проте ядра і на цей раз нікому шкоди не заподіяли — вони навіть не долетіли до старшин.

— То добре, що не шкодують пороху, — радів Ярий. — Адже ж нам треба знати, де зосереджені лядські гармати.

Він не кваплячись пильно оглядав гору та замок, шукав вигідних для наступу місць, але не знаходив. Стрімка, оголена від дерев та кущів гора, нові високі мури та вежі надійно захищали Куропатву і шляхту.

Осавул замислився, мовчав.

Над Карпатами збиралися брудні осінні хмари і, ніби ще не знаючи, куди податися, ліниво повзли по небу.

— Ніч буде як могила, — задивився на хмари Ярий. — Така, як року божого тисяча шістсот тридцять п’ятого, коли ми з кошовим отаманом Сулимою здобували кодацьку фортецю, — заглибився у спогади.- І либонь вона була могутніша од пнівської, та ще й на Дніпровій кручі. Будував її для душогуба Конєцпольського французький інженер Боплан. Пан не шкодував золота на її будову, ще й тисячі кріпаків пригнав зі своїх маєтків над Дніпро. За два роки спорудив таку фортецю, що могутнішої не було на всій Україні. А Сулима за одну ніч її здобув, — спалахнули завзяттям очі Ярого. — Гей, гей! То був славетний лицар, царство йому небесне, — зняв з пошани до покійного шапку з гладко поголеної голови, на якій залишився тільки довгий, перетканий вже сивиною, чуб-оселедець. — Я тоді починав козакувати… А знаєш, полковнику, скільки нас, козаків, було? Усього вісім сотень та ще сотні три самарських міщан, які приєднались до Сулими. Що людські руки збудували — те вони і зруйнувати можуть, — каже наш гетьман. Коли гадаєш наступати? — перейшов од спогадів до діла.

Семен зніяковіло повів очима по старшинах.

— Радили, та не врадили, — признався. — Думок багато. А вашмосць що порадив би?

— Скільки у вас війська? — не відповідаючи на запитання, поцікавився осавул.

— Кінного та пішого тисяч п’ятнадцять, — похвалився Семен. — Та ще тридцять гармат.

— Отакої, біс йому під ребро! — вигукнув здивовано Ярий, зупиняючи коня. — Нам казали про десять тисяч, але ми не дуже вірили. Гадали, що люди перебільшують… Ти запитував про мою думку? Я радив би повести наступ уночі. Якщо ніч буде темна і вітряна, ніхто не одважиться палити на мурах вогнищ, щоб не викликати пожежі. Якби у нас були драбини, такі, щоб їх перекинути через рови, то можна спробувати щастя.

Слова осавула переконали старшин.

— Драбин у нас понад півсотні,- порадував Ярого Семен.

— Подбайте, вашмосці, щоб військо було готове до наступу, — звернувся до старшин. — Самі, не покладаючись на десятників, перевірте кожну гармату, кожну драбину, кожен мушкет. За це кожен з вас відповідає головою.

Його голос зазвучав так твердо і владно, що навіть Ярий мимохіть випрямився у сідлі, ніби перед своїм козацьким полковником.

«Такого, хочеш не хочеш, а слухати мусиш», — подумав з пошаною про Семена, молодий вік якого спочатку викликав у осавула якусь тривогу.

І Семен, і Ярий були тої думки, що слід наступати зразу в різних місцях. Такий наступ розпорошить ворожі сили, і, зосереджені в одному місці, гармати не будуть серйозною перешкодою при штурмі замка.

Тепер усе залежало від того, яка буде ніч.

Вістку про наступ повстанці сприйняли з радістю. Їм набридло безділля, а близьке сусідство схованої за мурами шляхти розпалювало їх завзяття і ненависть. Тисячі очей тривожно поглядали на каламутне небо, чи, борони боже, не випогоджується на небосхилі.

Але причин для тривог не було. День швидко згасав, осінній, короткий вечір переходив у ніч, густі сутінки опливали на Підгір’я. Десь далеко, з окутаних темрявою гір, дужий поривчастий вітер гнав хмари, що клубочились над Карпатами, і вони щільно заслонили небо.

Над Чорногорою спалахнула блискавка, розрізала небосхил і, ужаливши землю, згасла.

На замку перекликнулись вартові, озвались труби. Хтось запалив було на мурах просмолений хворост, але вітер вдарив крилами, розкидав вогнище, і, злякавшись пожежі, вартові швидко його загасили.

Минала вже північ, як Семен дав наказ до наступу.

Повстанці безшумно приволокли драбини, звели їх угору і, притримуючи за кінці шнурами, перекинули через рови. По них, ніби по містках, стало перебігати на той бік ровів військо. Стукіт тисяч ніг губився у гуркотінні громів, що лютували над Підгір’ям.

І все ж під спалах блискавиць у замку врешті помітили небезпеку, і шляхта зняла переполох. На мурах запалили просмолені колоди, хворост. Вітер злюче накинувся на вогнища, у повітрі, загрожуючи пожежею, закружляли іскри. Але для шляхти повстанці були грізніші од пожежі.