Полковник Семен Височан

Семен спішно скочив на коня, що його підвів джура, та раптом на його обличчі спалахнула радість.

Будуть люди пам’ятати про козацьку славу, як втікала вража шляхта за Сян у Варшаву,-

десь здалека долинула до нього пісня, яку співали сотні людей.

Пісня покотилася над табором, попливла до замка, відгукнулася у горах. Слідом за нею долетів веселий гомін, радісні вигуки і жваві звуки сопілки.

То прибули приятелі.

— Вашмосць полковнику! Навіть не угадаєш, які дорогі гості до нас завітали, — зупинив перед Семеном гарячого жеребця сотник Сяноцький, і його обличчя аж засяяло. — Швидше можна було сподіватися польського круля з сенаторами, ніж їх. Ось і вони, — показав рукою на гурт вершників.

Гості їхали не кваплячись, розмовляли з повстанцями, роздивлялися по табору. Вони, як один, були у сукняних жупанах, у широких шароварах, у смушкових шапках і в чоботях. Кожний вершник мав довгу, дещо вигнуту шаблю, мушкет за спиною і гострий, спертий об ліве стремено, спис.

Попереду на буланому коні їхав вусатий вершник у голубому жупані з обличчям, переораним глибоким шрамом.

Семен позирнув на вершників і ледь не скрикнув на радощах.

Це були козаки.

Полковник Копистка, який їхав поряд з козаком у голубому жупані, нахилився до нього і, показуючи на Семена, щось сказав.

Гість хитнув головою, торкнув острогами коня.

— Чолом тобі, підгірський полковнику! — під’їхавши до Семена, привітався з ним. — Я полковий осавул Григор Ярий. Прибув оце до тебе з наказу самого гетьмана і привіз од нього листа.

— Чолом тобі, осавуле, і всьому козацькому товариству, яке прибуло з тобою, — вклонився з сідла Ярому Семен. — Милі для мене твої слова, але й чудні. Невже ж гетьман чував про нас?

— Якби не чував, то чи послав би мене сюди з листом і з козаками? — відповів запитанням на запитання осавул. — Знає він про ваші славні діла не віднині,- порадував Семена. — А оце довідався, що ви наміряєтесь здобути наймогутнішу на вашому Підгір’ї пнівську фортецю і послав тобі допомогу. Вісім сотень козаків… Але оцей твій полковник, — посміхнувся приязно до Копистки, — пропустив у табір тільки мене з десятком козаків. Ми, каже, таким гостям раді, як рідній мамі, але без дозволу головного полковника не маємо права нікого пропустити. Вишикував проти нас весь свій полк.

— Проси пробачення, полковнику! — гостро наказав Копистці Семен, незадоволений його вимогливістю.

— Ні! — заперечив рішуче Ярий. — За таку обачність і військову твердість полковник заслуговує похвал, — заступився за Копистку. — Сподобався такий порядок і козакам! Зразу, кажуть, видно, що маємо справу з військом, а не з якоюсь збираниною.

— Ну що ж, — посміхнувся Семен. — Почастуй панів козаків чим хата багата, — наказав Копистці. — А ми зайдемо до мене, — запропонував Ярому.

Семенові кортіло якнайшвидше прочитати листа, довідатись від осавула про наміри гетьмана, про події під Львовом, порадитись, як здобути пнівську фортецю.

Сплигнувши з коней, гість та господар зайшли у світлицю, сіли на лави.

— Ось тобі, полковнику, гетьманський лист, — Ярий подав Семенові згорнутий у трубочку папір з восковою печаткою.

Семен розгорнув папір.

«Славного війська підгірського полковникові пану Семену Височанові», — прочитав звернення, і невимовна радість огорнула його. Великий гетьман не гордує ні ним, ні повстанцями, не має їх за якусь безладну ватагу, а його — за дрібного принагідного проводиря. Навпаки, називає повстанців військом та ще й славним, а його — підгірським полковником.

Чим довше читав Семен гетьманського листа, тим світліше ставало у нього на душі.

Гетьман дякував повстанцям, що допомагають йому у важкій війні за визволення українського народу, хвалив Височана за хоробрість, наказував ні на мить не припиняти боротьби. На допомогу повстанцям він посилає козаків, які здобули не одну фортецю і мають в тому ділі чималий досвід. В кінці листа Хмельницький запрошував Семена прибути до нього під Львів, як тільки повстанці здобудуть пнівський замок.

Під листом стояв знайомий Семенові з універсалів розмашистий підпис «Богдан Хмельницький, гетьман войска запорожського».

— Слова гетьмана для нас святі,- збуджено озвався молодий полковник, прочитавши листа. — За рідну землю життя не пошкодуємо. Ти, осавуле, їхав нашими селами та містами і бачив, що ціле Підгір’я піднялося на битву разом з усією Україною.

— Один народ — одного й прагне, — ствердив коротко Ярий.

Тим часом побратими принесли їжу та напитки, поставили на столі.

— Вип’ємо, осавуле, за вікторію над панами, — налив Семен у кухлі меду

— Вип’ємо, полковнику, тільки не зараз, — відсунув від себе кухоль Ярий. — Ми меду-горілки не цураємося, — посміхнувся, помітивши здивування Височана. — Навіть гетьман при нагоді чарку підніме. Але хто п’є у поході та ще й перед битвою, того навіть сам бог не врятує од кари. А на морі, як їдемо до турків у гостину, — таких з чайки та у воду. Тверді наші козацькі закони, бо на війні пияк — не козак. Себе та й інших занапастить. А народ наш гарний, полковнику, лицарський. Не перемогли його ні печеніги, ні половці, ні татари, ні польські пани. Глянь, на що він здатний, коли доведений до відчаю. Де зараз польське пихате панство, де його гетьмани, воєводи, каштеляни, німецькі найманці? Де перекінчики Яреми, Заславські, Любомирські, Чарторийські? Сліду од них не залишилося на Україні. І тільки народ є і буде, живе і житиме.