За золотом Нестора Махна
- Автор: Скрипник Олександр Васильович
- Год: 2011
- Язык: украинский
- Год: Ярославів Вал
- ISBN: 978-966-2151-88-6
- Жанр: Другие документальные фильмы
Электронная книга - «За золотом Нестора Махна». Краткое содержание книги:
У другому розділі книги публікуються листи Махна і його бойових товаришів, спогади, свідчення та інші документальні матеріали, які проливають світло на пошуки золота, а також життя і діяльність махновців у еміграції.
— Але спочатку, як і домовлялися, гроші в руки, — зауважив молодший, зі шрамом на правій щоці, що надавало його обличчю суворого, навіть злого вигляду.
Спектор поліз у кишеню і дістав звідти дві золоті монети.
— Сподіваюся, цього вистачить, — сказав він.
Молодик зі шрамом відразу взяв монети і почав їх уважно роздивлятися, пробувати на зуб.
— Нібито справжні, — з неприхованим задоволенням підсумував він.
— Дай-но сюди, — перебив його старший, забираючи монети.
Роздивляючись їх, він робив вигляд бувалого знавця. Потім тоном, який не передбачав заперечень, додав:
— Ще одну і вважайте, що остаточно домовились. Ризик дорого коштує.
Спектор спробував заперечувати, але «контрабандист» відрубав:
— Тоді шукайте інших.
Довелося погодитись. Марк розкрив валізу, деякий час рився у ній, нарешті дістав ще одну монету. Він навмисне робив це незграбно — так було заплановано. Тим часом проводирі з неприхованою цікавістю намагалися зазирнути у валізу.
— Ви що, ювелірний магазин пограбували? — з кривою посмішкою на обличчі запитав старший.
— Хіба ми схожі на злодіїв? — відказав Спектор. — Просто розпродали все своє добро і ось утікаємо в Польщу, до родичів.
Сховавши до внутрішньої кишені золоті монети, переправники направилися у бік Збручу, на мальовничі береги якого вже спали сутінки.
— Ми що, уплав будемо переправлятися? — запитав Лепетченко.
— На жаль, аероплана ми ще для цього діла не придбали, — спробував пожартувати старший.
— Вам смішно, а я не вмію плавати, — із занепокоєнням продовжував Іван.
— Не хвилюйтеся, — заспокоїв його провідник. У нас під берегом є схований човен.
Решту шляху йшли мовчки. Зупинилися недалеко від річки у кущах.
— Ярославе, ступай до човна і чекай нас там, — наказав старший напарникові. — А ми звідси поспостерігаємо за польською стороною.
Отаман «контрабандистів», він же — старшина Волочиського прикордонного загону Віктор Петренко, казав правду. Все дійсно було розплановано по хвилинах. Для успіху операції переправу потрібно було починати о дев’ятій годині вечора. Він дещо хвилювався, бо те, що йому належало зробити за декілька хвилин, було досить незвичним. Головне, щоб валізу із золотом тримав у руках Спектор і щоб не перекинувся човен. Все інше мало відбутися за розробленим сценарієм.
— Час вирушати, — нарешті скомандував Петренко, даючи останні настанови. — Тільки все потрібно робити мовчки, особливо на тому боці. Інакше можуть почути прикордонники. Он яка тиша стоїть. Після того, як дістанемося протилежного берега, ми відразу повертаємо назад, а ви швидко прямуйте подалі від кордону.
Тихо ступаючи один за одним, всі троє наблизилися до берега, де в човні на веслах їх вже чекав четвертий. Петренко запропонував Лепетченкові, як найбільшому за комплекцією, сісти в носовій частині, а сам зі Спектором вмостився позаду. Валіза залишилася біля Спектора. Він її тримав однією рукою, а іншою тримався за борт човна.
Збруч у цьому місці був не дуже широкий, тому іншого берега дісталися швидко. Коли човен торкнувся піщаного берега, Лепетченко зіскочив і обернувся, щоб взяти у Спектора валізу. Але саме в цю мить сильний удар веслом по голові збив його з ніг. Ще не отямившись, він встиг побачити, як Спектор після удару в обличчя падає з човна на мілину. «Контрабандисти» миттєво відштовхнулись від берега і швидко погребли назад.
Лепетченко підбіг до Марка, допомагаючи йому підвестися. Той тримався за праве око і тихо лаявся.
— Де валіза із золотом? — запитав Іван.
— Там, у човні. Я не встиг навіть нічого вдіяти.
— Оце так потрапили в халепу, — Іван розгублено стояв по коліно в воді і вдивлявся крізь непевні сутінки, як човен уже пристав на тому боці, з нього хутко повискакували їхні супроводжуючі, затягли човна у кущі і вмить зникли в темряві.
— Я зараз перепливу річку, — запропонував Спектор, — прижену сюди човна, ми разом переправимося назад і спробуємо їх знайти.
— Марна трата часу, — відповів у розпачі Лепетченко. — Вони зараз так заховаються, що й не дихатимуть. Тим більше з таким скарбом.
— Тихіше, — раптом мовив Спектор. — Хтось іде.
— Мабуть, польська варта. Мерщій тікаймо, — Іван схопив Марка за рукав, і вони подалися подалі від річки.
Хвилин через п’ять віддихалися, озирнулися. Вдалині світлою смужкою крізь темні хащі дерев проглядав Збруч. За ним лежала рідна українська земля. А попереду чатувала невідомість.