Русалонька із 7-В плюс дуже морська історія
- Автор: Павленко Марина
- Серия: Русалонька із 7-В #5
- Год: 2013
- Язык: украинский
- Жанр: Детская проза
Электронная книга - «Русалонька із 7-В плюс дуже морська історія». Краткое содержание книги:
Таке воно, нове Софійчине кохання — стрімке, казкове, мерехтливе. Тільки от чи не приторне, як на справжню любов?
— Такій красивій дівчині... І такій сміливій!.. — незграбно виправдовувався Толян.
— Дякую, не варто було... — невпевнено взяла коробку й відразу її розкрила-розділила на всіх. — Частуйтесь!
— А як ти на те... щоб дати свій телефончик? — геть осмілів Толян, користуючись Тузовим невтручанням. — Я маю на увазі номер...
— Викличеш, як знову будеш тонути? — прискалила око Софійка.
— Та ні! Я іноді буваю у Вишнополі, могли б зустрітися...
Ну от що робити? В принципі, дивлячись на таких однакових братів, можна передбачити, що їхні смаки також збігаються...
Ситуацію врятував, як не дивно, Колян, що, як підсмалений, прилетів до табору. В руках тримав нового букета чайних троянд (видко, минулого разу не всі обніс). Помітивши старшого брата, помітно зів’яв (Колян, а не букет), але відважно простягнув їй квіти.
— Як ти виліз?! — напався на малого Толян.
— Ага, бо одне діло, коли мама зачиняє, тоді все хоч справедливо! — зайняв оборонну позицію Колян. — А як старший брат, то яке ти на мене маєш право?
— Я зараз покажу право! — мало не кинувся до малого старший.
Софійка заступила дитину своєю, хоч і не надто широкою, спиною:
— Не сваріться, ви ж рідні!
— А дівчину в мене відбивати — яке маєш право, га? — відчувши силу на своєму боці, осмілів, стиснув кулачата й показав язика братові Микола.
— Та я... Зараз я зроблю тобі секир башка! — грозився Анатолій, але більше для годиться: не лупцюватиме ж брата при Софійці!
— Не знаю, кого ви там не поділили, — насилу погамувала сміх, — та якщо мене, то ви обидва мені дуже подобаєтесь, але у мене є хлопець! — І що вона морозить? У неї ж нема ніякого хлопця! Не рахувати ж Сашка? Це камінчик дав їй у голову.
Толян і Колян понуро перезирнулись.
— Але ви класні! Ви — справжні чоловіки, можна сказати, козаки, чесно! І я вдячна вам обом: тобі, Толяне, за цукерки і за пляшку... натирання, яке мене дуже вилікувало. Тобі, Коляне, за букети (удома не лайте його, будь ласка, бо завтра ми вже від’їжджаємо,
і квітника більше ніхто не патратиме!) й за карт... І за картину з Мамаєм, яку знайшов на горищі і яку, якщо треба, я готова віддати назад, бо не можу прийняти такого дорогого подарунка! О!
— Ти посмів подарувати... красуні, спортсменці, русалці, так сказать... те старе дрантя? — знову сердився Анатолій.
— Бо ти нічого не тямиш в історії! — знову показав йому язика менший.
— Якщо та картина хоч трохи цінна, — спохопився Толян, — то будемо раді, якщо ти її приймеш! Від нас обох!
— Справді? Ой, дякую!
По тому пішла сцена бурхливого й справді щирого: може, тому, що вже прощального обнімання (обидва брати вмудрились поцілувати її — кожен зі свого боку — в щічки, але це було навіть приємно). На мить здалося, що під ребра кольнула стріла ревнивого Андрієвого погляду, але ні: він зовсім не дивився на їхню групку, спокійно співав собі далі. Здається, про равлика-бутерброда.
5 8. В ОЧІКУВАННІ НОВИХ ФАРВАТЕРІВ
Ось і прощальне купання в Бузі. Завадчучка й Аська роблять останні кадри на воді.
— Зажди, стану так, щоб загар було видно, а цього жиру ні! — кокетливо прикриває Аська свої придумані целюліти.
— Клацаю, як є, а там собі відфотошопишся! — відмахується Ірка.
— Мені треба не тільки фотошопитись, а и просто топитись: ідей купальник геть зносився, щоб їхати з мамою в Турцію, доведеться заново скуплятись! — кокетувала й дотепничала Аська.
— Ой, не флудь, цей купчик ще чіткий, іще не одну Анталію витримає! — кривилась Завадчучка. — Це мій уже в повній відключці, не знаю, як у ньому в Єгипті показуватись!
— Спамиш, твій теж ще нічого! Десь там і Кулаківський зараз — підтвердить!
Софійка зовсім не заздрила, що дівчат чекає продовження літа на заморських курортах: її з Ростиком уже заждались у Лоловинчику бабуся з дідусем, і Софійка охоче пробуде там хоч і до першого вересня! А що? Сашко в Матвіївці, вона — в Половинчику!
Перестрибуючи з каменя на камінь, поволі рушила мілиною вдовж берега. Чия то розумна фраза про те, що треба вкладати гроші у спогади? Вона вдячна своїм татові й мамі, що зробили їй цю кримсько-емігейську поїздку, вдячна камінчикові, вдячна цій красі, яка ще довго-довго буде снитись і зігрівати серце і душу...
— Ух, насилу дождав, щоб ти відійшла подалі від тих блондинок! — із прибережного верболозу до Софійки виступив... Туз Козирний!
— Я знов десь поділа твою лебідку? — зайняла оборону.
— Поговорити треба...
— Мені — не треба!
— Зажди, не тікай, я...
— Це ти стій, де стоїш! І ні кроку ближче!
— Добре-добре, як скажеш! — Андрій зупинився у воді біля куща. — Лиш послухай мене!.. Я хотів... Лебідка ні при чому... Коротше, вибач! За те, що накричав тоді, як ті гамадрили на Жандармі застрягли...
Просто переживав... А та Вікука ще й спасика приперла: тебе в ньому в момент би знесло...
— Я, здається, це вже десь чула. Приправлене добірними матюками. Щось іще?
— Ні, ти не розумієш! Так само я колись мало не втопився, коли рибалив, узутий у височенні рибальські гумові чоботи, знаєш такі? Так-от, як у них набралось води, то я мало не втопився на метровій глибині!
Бо вони тягли донизу!..
— Рибальські чоботи. Це вже цікавіша розмова! — свердлила його іронічним поглядом.
— Так би й жилет, повір!.. І вся та пригода... Але ти повелась, як справжня русалка! І дурню я варзякав, коли на тебе дерся. Респект тобі, повний респект!
— Що ж, за це навіть дякую! Проте, звичайно, без твоєї допомоги у мене нічогісінько не вийшло б! Вияснили, тепер можна й до автобуса!
— Ні, стривай! — ніяк не міг висловити чогось важливішого. — А те, що ти вчора казала обом тим рудим, це правда?
— Толянові й Колянові? А що я казала?
— Ну, що в тебе... є хлопець? Хто він? Може, то... я?
— А, ти про це! — здивувалась, що, виявляється, цей ходячий локатор усе чув. — Тебе це точно не стосується. Як мовив один мій знайомий: розслабся!
— Я так і знав!.. Ти просто гнала... Та й які в мене можуть бути конкуренти? Але я не про це... За те, що тоді, на кар’єрі, вибач...
— Ти тоді одним махом передушив усіх метеликів! — аж сама усміхнулась від свого дотепу.
— Що?
— Та нічого, це я так собі! — відвернулась.
— А, ну... Тобто, я зрозумів... Згоден... Це в мене перший раз такий прокол... Досі в мене з цим ділом
усе гладко йшло... Ті блонди на все були готові, я й звик, пробач!
-Блонди — це Іра й Аська? — насторожилась.
— Не, не Ірка, лиш Аська й та, як її...
— Лі-і-і-зка ?!
— Типу того. Та не кіпішуй ти, в котроїсь із них я вже був навіть не перший.
Софійці одібрало мову.
— А ти знаєш, що в Лізки зараз проблеми? — оговталась.
— Мені до її проблем немає жодного діла! По-перше, наша інтрижка була вже давно, а по-друге, після мене завжди все чисто, я за безпечний секс!
Господи, що він верзе! Софійка закрила обличчя руками. «На козаку нема знаку» — чи ж не про таке свідчить бабусина Лінина приказка?
— Аз тобою трохи той... поспішив. Думав, просто виламуєшся. Ти не така, як вони... А я, дурень!.. Я виправлюсь. Обіцяю рук не розпускати, поки ти сама не захочеш... Словом, пропоную поновити наші стосунки.
— Я-а-а-акі стосу-у-у-унки? — він справді дурень, ще й такий самовпевнений, що нічого не бачить, не розуміє!
— Давай уже сьогодні ввечері... Або ні: коли сама схочеш: зустрінемось і кудись підемо, о’кей?
Він ще сміє щось пропонувати?! І тут її погляд помітив на прибережному камені мох-лишайник, це нагадало розмову Ліди Василівни з медсестрою про те, чи приживуться сукуленти в домашніх умовах.
— Знаєш, мій прапрадід був садівником, — відгорнула з лиця волосся й виклично глянула просто в його сірі безсоромні очі. — І пан змусив його посадити у своїй оранжереї банани. Дід попереджав, що банани в нас не родитимуть, а пан: «Хочу, і край!» Як садівник