Русалонька із 7-В плюс дуже морська історія

— Бачив би ти себе в дзеркалі! Весь побитий! — відібрала в хлопця весло й намагалась підтримувати байду. Хоч руки тремтіли, і це вдавалось не дуже.

— Гм, справді! — тернув тремтячою долонею чоло

й побачив кров. — Трохи каменем, видно, зачепило... Я й не відчув нічого...

— На ось, витрись! — облишила весло, дістала з кишені пачку мокрих серветок, тремтячою рукою легенько промокнула його лоба. — Ого: на голові аж дві рани!

— Тільки дві? А крові, бачу, як із бугая!

— Та ти... Ти чого?... Ти поводився, як... Ти ж повний бовдур! Чого тебе понесло цією байдою? Ще й без спідниці!.. І сам!

— І справді здуру! — Андрій зітхнув і, мабуть, аж тепер відчувши смертельну втому, знеможено майже упав на камінний виступ. Якраз на той камінь, де перед цим сиділа Софійка й де нині лежав забутий нею бінокль. — Попросив у хлопців так, для приколу... Думав, прокатаюсь разок, я ж майстер, усе обійдеться...

— Майстер! Самовпевнений дурень, а не майстер! — Софійкою досі трусило від пережитого.

— Трохи є, — погодився. — Та якби вона не трьох-місна, Їй-Богу, за виграшки справився б! А так... Важка, води набралась, ну, думаю, каяк мені, тобто каюк!

— Ще й жартуєш?

— Якщо чесно, було справді не до жартів... Течія небе, об каміння торохкає, наче поліном! А то в бочку попав: ні веслом із неї, ні за течією... Крутить тобою, крутить, наче в пральній машині, ще тільки порошку всипати і температурний режим виставити!

— Смішки йому в голові! — Софійка була таки дуже сердита.

— Що іще може в ній залишитись після таких ударів?

— Ха-ха. Дуже дотепно. — Сашко теж отако все любить жартувати, а толку?!.

— А тобі, Русалко, бачу, пальця в рот не клади, бо відкусиш по лікоть! Сердюща яка!

Гм. справді, розкричалась тут! Йому й так не з медом! Промокнула свіжу кров свіжою серветкою. Рука знов тремтіла, а тут іде й бентежили уважно-лагідні Андрієві очі.

— Так прикольно... — вбивав її тим своїм фірмовим поглядом. — Знаєш, ради цього було варто...

— Ні, видно, мало тебе колошматило в тій машинці! — Таки треба кричати, інакше ніяк!

— А якби сильніше побило — жаліла б?

— Дурний! — відсторонилась і взялась за весло.

— А якби втопився — плакала б?

— Ідіот, повний ідіот! Поклянись, що більше в такі авантюри — ніколи!

— Клянусь, — покірно-ніжно голубив її своїми безсоромними сірими очима.

Софійка ніби сердито, насправді зніяковіло угнула голову.

— Ти вже ж був вирвався — ні, за байдою попхався! — намагалалась повернути душевну рівновагу.

— Бо ж не моя! Обіцяв оддати!

— Ціною життя?

Туз тільки розгублено скривився.

49.« ПОВЕРНИСЬ. ПОВЕРНИСЬ. ПОВЕРНИСЬ!»

У таборі панували сутінки. Стихав останній шум на таборовій кухні, люди перевдягалися по наметах (не стільки для тепла, скільки від комарів), рихтуючись виходити до традиційного вечірнього багаття.

Софійка вже сиділа біля майбутнього вогнища і знічев я першою намагалась розпалити купу сухого паліччя.

Туз, віддавши байду, побувавши в руках медсестри та наслухавшись зойків і дорікань від учительок, із забинтованою головою підійшов і вмостився на розкладному стільчику поряд. Мовчали, і паліччя в Софійчиних руках ну ніяк не збиралось займатися! Ага, ще покаже себе перед ним повною нездарою і в цій справі!

— Знаєш, Софіє... Тільки тепер, коли все позаду, починаю уловлювати всю небезпеку халепи, в яку потрапив! — сказав по якомусь часі. — Взагалі дивуюсь, як вижив! Кілька разів точно був на межі цього і того світу!

— Та тіпун же тобі на язик! Ти сьогодні, Їй-Богу, накличеш на свою голову!

— Саме зараз я дуже серйозно! Розумієш, мене щось наче вело, з води виводило... Отой камінь, на якому тоді ми сіли спочити... Де ти спочатку за мною спостерігала...

— Ну і що камінь? — не зрозуміла, але чомусь насторожилась.

— Витягав мене! Я об дно головою б’юсь, а мене мов якась сила виштовхує — і до каменя того тягне! Ніби кличе: «Сюди, сюди!». Е ні, якось так: «Повертайся, повертайся, повертайся!» Чи «Повернись»... Коротше, ти зрозуміла.

Софійка так і завмерла з запаленим сірником у руці, і якби Туз не задмухав його, попекла б пальці. Сашків камінець під штормовкою відгукнувся на слабкий сірниковий вогник шалено-несподіваним жаром.

— ...Так, знаєш, наче мусиш вижити, аби конче туди потрапити! — задумливо продовжував Туз, втупившись якимось тепер аж справді нетутешнім поглядом у ледь зажевріле багаття. — Наче забув щось важливе на ньому!

«Повернись, повернись, повернись!» Її, Софійчина, енергія, помножена дивним Сашковим камінцем, тобто перуновою стрілою, спромоглась повернути з води цього хлопця!

— А може, то ти... Молилась за мене, га? — Андріїв погляд знову зробився фірмовим.

Як можна такі серйозні речі переводити на смішки?

— Ти чого, Софіє? Образилась? — простягнув руку — обняти.

Боже, чого він її іноді так виводить із себе? Правду, правду казали про нього Віта і її баба! Різко відкинула простягнуту руку:

— Більше так ніколи не роби, чуєш?!

Аж сама здивувалась серйозності власного тону.

— Чого не робити? Не пливти байдаркою чи не обнімати? — Неподобство! Цей топляник досі не може зійти зі своєї донжуанської хвилі!