Русалонька із 7-В плюс дуже морська історія

— То я з горища падала, — згадала свою історію із Загубленим у часі. — Я ж... Наче тональним кремом замальовувала! — Людоньки, яка ганьба! Софійка хотіла прикрити від сорому лице, але, оскільки права рука була в Тузових лещатах, вільною долонею затулила тільки очі. Отже, все почалось іще з тієї безглуздої пригоди!

— Та нічого, тобі личило! — не надто вдало заспокоїв юнак. — Спочатку дивитись на тебе мені було просто по приколу, а тоді раптом аж пробрало: яка ж ця семикласниця справжня кралечка-лялечка! І це ще не все: яка ти... Не така, як усі! І холодна, як вода, і дика, як вогонь, і розсудливо-правильна, як земля, і невловима, як повітря!

— ...1 кам’яна, як камінь! — промовили разом, зиркнувши на камінець на її шиї, і розсміялись.

Ой, любий камінчику! Приклала його, проходного, до чола, аби хоч трохи зменшити жар.

— То куди нам далі? — домагалась продовжити їхню екскурсію.

Козирний повів стежкою вниз, при цьому не забуваючи нагнітати її рум’янці:

— І знаєш, що найбільше заїдало? Що — жодної уваги на мене! Ти не подумай, що я хвалюсь, але всі дівки, пардон, мені на шию вішаються, навіть ота новенька, що без року тиждень провчилась у вашому класі і на яку всі наші хлопці запали, — і та бісики мені пробувала пускати! А ти — нуль на масу!

Софійка старанно дивилась під ноги — і щоб не зашпортнутись, і від того, що тут не заперечиш: вона справді абсолютно не помічала цього самозакоханого індика!

— Мені ж видавалось, що ти була трохи небайдужа до того вашого придурка Кулаківського, правда?

Ох, скоро для її щік доведеться викликати пожежну машину!

— Як ти дивилась на нього, коли ви тоді восени виносили разом листя на смітник!

Ой, він і це бачив!..

— Я навіть підбурив Альбабаріна, і ми вдвох постій-но діставали того маминого мазунчика!

Леле, то Алібаба чіплявся до Вадима ще й із Тузової настанови?

— Ні, ти не думай, що Тимур свого розуму не має, у нього з Вадом були ще й якісь свої рахунки, я тільки підігрівав! І в подружку твою кучеряву Тимур справді серйозно втріскався, не з моєї настанови, ти не думай!

Спустилися в долину, якийсь час ішли мовчки по рівному. На пологому підйомі Андрій знову міцніше стиснув її жменю. Потім вийшли на лісову ґрунтівку, і він упевнено потягнув дівчинку далі. Перед Софійчиними очима вже почали пролітати перші метелики.

— Знаєш, це зі мною вперше, —Андрій сьогодні був як ніколи балакучий. — Скільки дівчат у мене було, але нарешті...

Крізь пелену метеликів проступила тінь фарбованої чорнявки, і це боляче кольнуло, трохи поруйнувавши ідилію...

— Це ти про ту дівчину в старому парку? — спромоглась на слово.

— А-а-а, з якою ти мене зустріла?.. Хе, то вже пройдений етап! А той негр, що ти з ним була тоді і з яким тебе часто у місті бачив, куди подівся?

Це він про Сашка? І що значить пройдений етап? Але тут же забула сумніви, рвонулась назад, мимоволі наткнутись на м яку стіну Андрієвих м'язів: на камінні під ногами... наслання якесь!.. Знову... змія! Ніколи не бачена досі, якась сіра, аж напівпрозора!

— Змія-привид?!

— Ти чого? — миттю скористався її переляком і обхопив за талію. — То ж тільки шкурка!

Ні, вона точно здуріла! Справді, то лише довга зміїна шкура, вже напівзотліла, тому й прозора!

— Як це може бути? — не могла надивуватись. — Вона... наче вийшла погуляти, залишивши вбрання!..

— Так, звісно, полиняла. А ви, русалки, хіба не так само луску міняєте, признавайся? — сміявся своїми безсовісними сірими. — Та жартую, жартую! Так-от, про що я? Ага, почав постійно ловити себе на тому, що думаю, що скучаю, ідеш тако на якісь змагання — і ти постійно перед очима. Беру участь в якомусь турнірі на вишнопільському стадіоні чи й у спортзалі — усе видивляюсь, чи нема Софії між глядачів? Нема!.. Як почув за ту поїздку до Криму, аж підскочив. Ну, думаю, не буду я Тузом Козирним, якщо Софійка після неї не буде моя!

Це й Сашко не раз каже «моя», але в нього якось... не так! Утім, поки в голові не почали вилуплюватись нові покоління метеликів, Софійка вправно викрутилась від чергової спроби її пригорнути:

— Взагалі-то мені поки що набагато приємніше залишатись нічиєю! Хіба що маминою і татовою. Ну, й Ростиковою...

— Ростик — це менший брат, у мене все під контролем! — заспокоював чи то її, чи себе. — І погодься, віднедавна ти вже таки стала трохи моєю! — на її руку, затиснуту в лещата, сів метелик його поцілунку. Заперечити було важко.

Вони підіймались усе вище й вище, тоді звернули стежкою в хащі, і Туз нарешті урочисто проголосив:

— Прийшли! Розвертайся! — він знов безцеремонно і водночас ніжно повернув її, і внизу перед нею... На дні велетенської кам’яної прірви... Межи стінами, помережаними, наче торт, шарами різних порід... Блакитне-преблакитне, наче зумисне підсинене, озеро!

— Що це? Теж, як і в Панагії, Смарагдове озеро? — видихнула ошаліло. — Чи це якесь... Я вдома Ростикові

картонні дзвіночки для лічби таким фломастером розмальовувала! Аквамаринове?.. Ні, цей ядучий блакитно-підзеленений колір, здається, зветься ціановим... Боже, скільки в світі відтінків — скільки їм і назв! Ціанове озеро!

— Усе простіше, — по загадковій паузі відповів Козирний. — Це гранітний кар’єр, а он тою грунтівкою звідси вивозили камінь! У якийсь момент докопались до підземних вод, кажуть, як вони хлюпнули, то екскаватор, який працював у цій кам’яній торбі, уже не встиг виїхати, лиш водій вискочив і втік! Так і зосталась машинка на дні. Глибина —до тридцяти метрів, вода мов крига!