Емілі виростає

— На цей раз я тобі прощаю. Але хай це більше не повторюється! Звісно, я ні секунди не сподівалася, що ти відкриєш мені справжні мотиви свого вчинку. Для цього ти занадто лукава і хитра.

О, тітко Рут, тітко Рут! Якщо не припиниш називати мене хитрою, то змусиш мене до справжніх викрутів, а тоді начувайся! Якщо вдамся до хитрощів, то вмить обведу тебе круг мізинця. Ти можеш давати собі раду зі мною лише завдяки моїй чесності.

Щовечора мушу лягати спати о дев’ятій годині: «Люди, загрожені сухотами, потребують багато сну». Коли вертаюся зі школи, то сідаємо обідати, а потім я цілий вечір готую уроки. Тож не маю для себе ані хвилини. Й не маю змоги писати! (Знаю: це наслідок змови, котру уклали між собою тітка Рут і тітка Елізабет). Попри все, я мушу писати! Отже, встаю чи не вдосвіта, одягаюсь, накидаю на плечі й пальто, бо ранками вже доволі холодно, і мережу папір щонайменше годину. Не хочу, щоб тітка Рут спіймала мене на гарячому і вкотре звинуватила у хитруванні, — тому розкрила їй свою таємницю. Вона ж дала мені на здогад, ніби я несповна розуму, ще й сказала, що я погано скінчу, найімовірніше в божевільні чи в якому притулку. А втім, наразі не заборонила мені моїх ранкових занять. Либонь, зрозуміла, що заборонами тут нічого не вдієш. Ота година на світанку є найчарівнішою в моєму теперішньому житті.

Протягом дня обмірковую свої оповідання, бо ж писати їх мені зась. Проте, подумавши, дійшла висновку, що й таким чином я порушую обіцянку, дану тітці Елізабет. Ламаю її думкою, не ділом, одначе думка — то найважливіше, адже з думки все починається. Отже, й від того відмовилася.

Сьогодні я написала портрет Ільзи. Вийшов дуже цікавий начерк. Ільзу складно описувати й аналізувати. Надто вже вона своєрідна, неповторна. Вона навіть сердиться не так, як інші. Я страшенно люблю її «вихватки». Вона вже не частує мене всілякими прізвиськами, як було раніше, та, коли гнівається, коли втрачає самовладання, то стає надзвичайно пікантною. («Пікантний» — нове для мене слово. Люблю вживати нові слова, письмово чи усно. Тоді мені видається, мовби я привласнюю певне слово, стаю його повелителькою).

Пишу край вікна. Страшенно люблю спостерігати, як вогники будинків Шрусбері мигочуть крізь глицю смерек на узгір’ях.

Нині я отримала Дінового листа. Він у Єгипті, поміж руїн стародавніх храмів, поміж гробниць фараонів. Ту дивовижну країну я бачу його очима, разом із ним поринаю вглиб історії — на століття, на тисячоліття… Я відчула всю таємничість, весь чар тієї безмежно далекої країни. Читаючи його листа, я перетворююсь на Емілі з Карнаку чи Емілі з Фів — перестаю бути Емілі зі Шрусбері. Таким даром володіє лише Дін — ніхто більше!

Тітка Рут зажадала категорично, щоб я показала їй Дінового листа. Прочитавши його, вона оголосила свій присуд: лист — безбожний. Що-що, а таке означення ніколи не спало б мені на думку.