Емілі виростає

Емілі була не в жарт обурена. Навіть тітці Елізабет не спало на думку заборонити Тедді заходити до Місячного Серпа. Зачинилася у своїй кімнаті й взялася розпаковувати речі. Кімната була вельми бридкою, як і весь будинок. Двері щільно не зачинялися. Стеля була скісною і саме над ліжком такою низькою, аж можна було торкатися пальцями. Смак, властивий Мурреям, тут зовсім не відчувався.

«Навколо не роздивлятимусь, щоб очі мені не боліли. Цей покій — не гостинний, у кожному разі, для мене. Я ніколи до нього не звикну», — міркувала Емілі. Враз її охопила болісна туга за полишеним домом, за свічками Місячного Серпа, за улюбленими деревами, за співами вітру в гаю Високого Джона, ба навіть за цвинтарем, на якому спочивали померлі у Бозі Мурреї.

— Не буду плакати. — Емілі стиснула кулачки. — Тітка Рут висміяла б мене, та й годі. У цій кімнаті я не полюблю, не зможу полюбити нічого. А що там, за вікном?

Вихилилася з вікна. Виходило воно якраз на ялини. Смолистий цілющий дух огорнув її. Ліворуч дерева стояли мовби шеренгою, крізь яку виднів окраєць неба з прегарним місячним серпом, що завис над долиною. Щодня можна споглядати захід сонця!

«Як же гарно! — подумки вигукнула Емілі, жадібно вбираючи ніздрями пахощі живиці. — Батько завжди казав: скрізь можна знайти те, що гідне любові. Я любитиму цей краєвид.»

Раптом тітка Рут просунула голову крізь відхилені двері.

— Еміліє Стар, негайно зачини вікно. Ти що, збожеволіла?

— Ця кімната така тісна, — спробувала пояснити Емілі. — Мені було задушно.

— Можеш перевітрювати її вдень, але не ввечері, по заході сонця. Віднині я відповідаю за твоє здоров’я. Знай: сухотники мають уникати нічного повітря і протягів.

— Я ж не сухотниця!

— Не сперечайся зі мною!

— А якби й була сухотницею, — все одно: нічне повітря — це краще, ніж зовсім без повітря. Доктор Барнлі говорить, завжди треба мати чим дихати. Я не зношу вузького, замкненого простору!

— Молодим здається, ніби старі є дурними, а старі знають, що дурними є молоді, — тітка Рут виголосила цю сентенцію незаперечним тоном.

Емілі, скрушно зітхаючи, спустилася донизу. Їдальня в тітки Рут була значно кращою і сучаснішою, ніж їдальня в Місячному Серпі. Але ж наскільки милішою була атмосфера, що панувала там! Емілі тужила дедалі сильніше. Здавалося їй, не полюбить нічого в цілому Шрусбері, навіть школи, навіть самої науки, бо не можна любити нічого, мешкаючи під одним дахом з тіткою Рут. І вчителі їй видалися поверховими й обмеженими проти яскравого і мудрого пана Карпентера. Й одна зі школярок збудила в ній нелюбов із першого погляду. А вона ж гадала, що буде їй так добре і весело у великому гарному Шрусбері, у Вищій школі! «В житті все не так, як ми собі заздалегідь уявляємо», — виснувала Емілі у нападі песимізму й рушила до своєї кімнатки. Дін казав їй, що мріяв ціле життя проплисти гондолою по венеційських каналах при сяйві місяця. Коли ж дочекався здійснення своєї мрії, то мало не був з’їджений москітами.