Емілі виростає

— Ліжко завжди стояло у тому куті, — сказала з притиском. Тим самим тоном вона могла б заявити: «Сонце сходить щодня».

Проте найгірше в «моїй» кімнаті — це так звані картини: олеографії найнижчого ґатунку. Я перевісила їх зображенням до стіни, а тітка Рут, зайшовши до кімнати (вона ніколи не стукає), миттєво це зауважила.

— Емілі, ти навіщо відвернула ті картини?

Тітка Рут полюбляє запитувати: «Навіщо те, для чого се?» Часом я можу їй пояснити, а часом — ні. То був один із випадків, коли не могла пояснити. Одначе мусила відповідати на поставлене запитання. Тут зневажливий усміх не зарадив би.

— Комір королеви Олексадри діє мені на нерви, — мовила я. — А вираз обличчя Байрона на смертному ложі заважає мені готувати уроки.

— Емілі, — озвалася тітка Рут, — ти повинна виявляти хоч трохи вдячності!

Вже ладна була запитати:

— Кому? Королеві Олександрі чи лорду Байрону? — але стрималася вчасно. Натомість повернула всі картини зображенням до наших очей.

— Ти не відкрила мені справжньої причини, через яку відвернула ті картини, — суворо, карбуючи склади, проказала тітка Рут. — Припускаю, ти й не збираєшся її відкривати. Я завжди казала: ти хитра. Першого ж дня, коли побачила тебе у Травневому Гаї, я прилюдно оголосила: ти найхитріша дитина, яку я бачила у своєму житті.

— Тітко Рут, навіщо ти кажеш мені таке? — спитала я, вже виведена з рівноваги. — Чи тому, що любиш мене і хочеш випробувати, чи тому, що ненавидиш і хочеш мене скривдити, чи просто тому, що не можеш не виказувати прикрощів?

— Ти, панно Нахабо, мусиш пам’ятати, що це моя господа. І мої картини ти надалі залишиш у спокої. На перший раз я тобі прощаю, але не раджу тобі повторювати свій учинок. Я викрию справжню причину, чому ти відвертаєш їх до стіни, — будь спокійна, — і твої хитрощі тобі не зарадять!

По тих словах тітка Рут вийшла з кімнати, втім, знаю: хвилину-другу вона стояла під дверима, наслухаючи, чи я, бува, не почну говорити сама до себе. Невпинно стежить за мною, підглядає постійно — навіть коли нічого не каже. Я відчуваю це. І почуваюся, неначе муха під мікроскопом. Ніщо не вислизає з її прискіпливої уваги. А що не вміє вона читати в моїй душі, то приписує мені найгірші думки й наміри, до яких я насправді зовсім не здатна. Саме це дратує мене найдужче.

Невже я неспроможна робити добрі діла, тітко Рут? Я знаю: на твій погляд, неспроможна.

Що цікаво: вона чесна і доброчесна, справедлива і вельми практична. Та не має чеснот, які привертали б до неї серця. Ніколи не відмовиться від розслідування, чому я перевернула ті злощасні картини. Не в силі вона повірити, що я сказала їй правду.

Однак… Могло статися й гірше. Тедді на моєму місці, либонь, назвав би ім’я не королеви Олександри, а самої королеви Вікторії!