Помаранчева дівчинка

Мушу визнати, я так невимовно зрадів, що ти прокинувся, що прийшов до свого татка, коли він найгостріше тебе потребував. Тому я не пішов присипляти тебе знову…

Мені так хотілося поговорити з тобою про все наболіле, але усвідомлював, що це неможливо — ти ще надто маленький. Та все ж достатньо великий, щоб розрадити мене. Хоч би тебе не зморив сон, я б радо посидів з тобою кілька годин. То була одна з тих ночей, коли я, напевно, розбудив би Вероніку. Тепер вона могла собі поспати.

Я знав, що надворі чудове зоряне небо — бачив його з вікна зимового саду. Закінчувався серпень, а ти ще, мабуть, ніколи раніше не бачив зоряного неба, принаймні, того літа, що минуло. Торік ти був ще зовсім крихіткою. Я одягнув тебе в теплий джемпер та плетені штанці, сам накинув куртку, і ми сіли на терасі — ти і я. Я вимкнув світло в будинку та надворі.

Спершу показав тобі тоненький серпик місяця. Він висів над самим небосхилом на східному краю неба, повернений ріжками вправо, отже, то був «старий» місяць. Я сказав про це.

Ти сидів у мене на колінах, вбираючи в себе навколишній затишок. Я ж впивався відчуттям затишку, що струменіло від тебе. Потім я показував тобі зірки та планети, які виднілись на небесному склепінні. Мені так кортіло розповісти тобі про все, що нас оточує, про чудову казку без кінця і краю, частинкою якої ми є, про велетенську, неосяжну розумом складанку, у якій ми з тобою — два крихітні елементи. У цій казці теж є закони та правила, яких нам не збагнути і яким, однак, змушені повністю підпорядковуватись, подобається це нам чи ні.

Я знав, що невдовзі полишу тебе, але не міг тобі цього сказати. Я знав, що вже, очевидно, на шляху поза межі цієї чудової казки, у яку ми зараз з тобою вдивляємося, але не міг зізнатися тобі в цьому. Натомість заходився розповідати про зорі, спершу доступними тобі поняттями, але потім так захопився, що повів мову про Всесвіт, ніби розмовляв із дорослим сином.

І ти слухав мене, Ґеорґу. Тобі подобалося слухати, як я розповідаю, хоч ніяк не під силу було витлумачити загадки, яких я торкався. Та, можливо, ти тямив більше, ніж я міг припустити. У кожному разі, ти мене не перебивав і не заснув. Ніби розумів, що саме цієї ночі не маєш права мене зрадити. А може, відчув, що то зовсім не я сидів з тобою, а ти — зі мною. Ти був моєю нянькою.

Я розповідав, що настала ніч, бо Земля обернулася навколо своєї осі й тепер підставила сонцеві спину. Те, що Земля обертається, можна побачити лише в мить сходу або заходу сонця, пояснював я. Це, мабуть, було тобі зрозуміло, бо ми іноді співали колискову, яка починалася такими словами: «Ось заплющує сонце очка, зараз я заплющу теж…» Пригадуєш?