Язиката Хвеська
- Автор: Кокотюха Андрей Анатольевич
- Год: 2009
- Язык: украинский
- Год: Країна Мрій
- ISBN: 978-966-424-206-3
- Жанр: Юмористическая проза
Электронная книга - «Язиката Хвеська». Краткое содержание книги:
Максим навіть уявити собі не міг, які проблеми почнуться не лише в нього, а й у всіх «батьків» Білого Чаклуна, щойно дядьки з Полтавщини вирішать судитися з редактором Рогом. Тимчасовим відстороненням від роботи під виглядом відпустки за власний рахунок тут не обійдеться. Навіть звільнитися, випереджаючи події — не порятунок. Краще звільнитися і відразу зникнути.
Бажано — всією компанією і бажано — на рік.
— Нє-нє-нє! — ніби читаючи його думки, квапливо виставив перед собою руки Коля, причому в правій руці він далі тримав пластиковий стакан із пивом, і від надто різкого руху воно вихлюпнулося через край, заливши не лише залишки шашлику, а й Максимове коліно. — Я ж сам тут підставляюся, ти що! Викрутився, не сци, ніхто ні з ким судитися не буде!
— Як же ти викрутився? — Бойко після вже почутого чекав ще більшої подлянки.
— Дуже просто: бабло перемогло зло!
Сповнений власної значимості, Зубок двома ковтками допив пиво, але залитий шашлик вирішив не доїдати — надто вже огидно він тепер виглядав.
— Ти заплатив, аби твій хазяїн до суду не ходив? — підозріло запитав Максим.
— У нас тепер у редакції — анонімна громадська приймальня Білого Чаклуна, — зараз Зубок виглядав утіленням світової скромності. — Це я такий бізнес-проект підкинув. Пояснив, що ви тут, у Києві, до подібного не дотумкаєте.
— І до чого ж ми не дотумкаємо? — відчувши помітне полегшення, Бойкові тепер стало справді цікаво, якій же благородній справі служить на Полтавщині їхнє воістину чарівне дітище.
— Значить, Макс, схема така, — підсунувшись до нього ближче, Коля чомусь стишив голос: — Ми відкрили певний рахунок. Кожен, хто хоче отримати пораду від Білого Чаклуна, може не дзвонити в редакцію і не морочити людям голову, а написати йому листа. Потім перерахувати на зазначений рахунок мінімум десять гривень. Можа, звичайно, більше, але не менше. У нас, тобто, в Білого Чаклуна, чіткої такси нема. Уявляєш — Білий Чаклун і прейскурант! Відразу недобре запідозрять…
— А так — нічого?
— Так — нічого! Навпаки: для народу десять гривень за пораду Білого Чаклуна — не гроші. Тому по двадцять листів на день приходить, а в понеділок, коли люди за вихідні більше часу знаходять і на роздуми, і на писанину, взагалі менше півсотні ніколи не було. Тепер рахуй: вартість кожного листа — десятка. Десять листів — сотня. Сотня листів — тисяча. Білий Чаклун, даючи анонімні поради, приносить газеті стільки ж грошей, скільки передплата. Кількість листів, які лжна особа може написати Білому Чаклуну, не обмежена. Ну, як тобі?
Тепер Максим знову замислився, жуючи губами. Масштаб мислення людей на Полтавщині починав справді вражати.
— Ну… А хто відповідає на листи?
— Всі по черзі. У нас уже чергування налагодилося. На минулому тижні я був, — зізнався Коля. — Прикинь, я одній тітці порадив прикласти до лоба її сина свіжий номер нашої газети. Син у неї, бач, алкоголік, бізнес пропив. Лікарі не допомагають, та він до них і не ходить. Я й відписую: мовляв, Білий Чаклун зарядив спеціально для лікування алкоголіків третю сторінку.
— І як?
— Після того вона дзвонила мені як редактору, кричал в трубку: «Все пройшло!» Вона коли синові почала до лоба газету тулити, він, бач, вирішив, що в матері зовсім дах потік. Злякався за неї і різко пити кинув! Просто в неї на очах водку з пляшки в каналізацію вилив!
— Завжди так щастить? Ну, не били вас іще за неправильні поради?
— За десятку дива ніхто не чекає! — філософські промовив Коля. — Ми теж моніторинг проводимо. Загалом працює п'ятдесят на п'ятдесят, але поскаржився тільки один. У дядька свиню вкрали, Білий Чаклун йому відповідає — він не міліція, а той образився… Словом, так і живемо. Ясно?
— Все з вами ясно, — махнув рукою Бойко. — Дурите ви там людей…
— А ви не дурите! — парирував Зубок. — Аби люди в це не хотіли вірити, їх би ніхто не обдурив. І розказав я тобі всю цю карусель із нашим представництвом Білого Чаклуна, Макс, не даремно. Не за тим приїхав. Справа є. На мільйон.
— Чого?
— Чого — «чого»?
— Мільйон — чого? Полтавських галушок?
— Дуже смішно, — буркнув Зубок, для чогось роззирнувся і знову перейшов на конспіративний тон: — Мені, Макс, американець потрібен. Чи інший іноземець.
— О! — вигукнув Бойко, ляснувши себе по мокрому від пива коліну. — Американець? А, наприклад, росіянин в Україні — це іноземець? У вас на Полтавщині їх нема?
— Постався серйозно, — тон Зубка справді свідчив про серйозність його намірів щодо пошуків американця.
Наступних двадцять хвилин Коля Зубок справді говорив дуже серйозно, хоча і плутано.