Заборонена кімната
- Автор: Унгер Фред
- Год: 1971
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Переводчик: Сергій Кобленц
- Жанр: Другие детективы
Электронная книга - «Заборонена кімната». Краткое содержание книги:
Головний герой твору — молодий юрист Тердонк — випадково прочиняє двері до «забороненої кімнати» гітлерівських недобитків та їхніх фінансових покровителів і стає з ними до бою…
Беруся за ручку. Дверцята піддаються. Блискавично повторюю те, що робив учора в «ситроєні». Заглядаю туди, сюди. Та марно. В машині пусто, наче підмели.
Вислизаю з автобуса. Розмірковую. Вони повинні бути десь тут, бо залишили дверцята незамкнені та й стоп-сигнали горять. Десь вони ховаються. Але де? Вулиця порожня, двері теж. У гаражі? Здається, тільки там.
Перетинаю вулицю, повертаюся до рогу і обережно підступаю до освітленого в'їзду у двір. Стаю за муром, виймаю кишенькове дзеркальце і швидко оглядаю подвір'я. Нікого… Дві лампи гойдаються під вітром, перед гаражами й досі стоять «фольксвагени».
Ховаю дзеркальце, швидко і тихо перетинаю двір. Двері всіх гаражів замкнені. Іду до проїзду у другий двір. Він також яскраво освітлений. Стоять таксі, водії перегукуються один з одним. Нічний настрій. Людей, яких я шукаю, ніде не видно.
Раптом на вулиці загув мотор. Швидко озираюсь, та, на, жаль, запізно: бачу лише червоні задні світла. Але міг заприсягатися, що то був сірий «ситроєн».
Прислухався.
От десь запрацював ще один мотор, але не «ситроєна», скоріше «фольксвагена». Все ближче і ближче. За мить ворота проминув автобус. Все.
Вилаявшись про себе, прожогом кидаюся до воріт. Може, пощастить. Може… Та хоч автобус рухався повільно, все ж мав перевагу переді мною.
Завертаючи за ріг, наштовхуюсь на когось. Від удару обидва поточуємося до муру.
— Ідіот! — реве незнайомець. І ми відразу пізнаємо один одного.
Червонопикий примружує очі. Мимоволі я відступаю на кілька кроків. Далі нікуди: мур.
— Диви! — уїдливо сичить він. — Мій любий приятель Фосс.
Придивляюся до здорованя. В нього типове черево пиворіза, низьке чоло. Тут дипломатія безсила, можна взяти лише горлом, нахабством.
— Геть з дороги! Поліція!
Він презирливо чмихає носом, замахується. Пригинаюся, і удар приходиться у мур. Здоровань зойкає. Поки відводить руку, переходжу в наступ. Та він відбиває мій кулак, б'є в плече. Відступаю до муру і тут бачу Буллі, що виринає з темряви і пре вперед, немов локомотив. На жаль, мені не вдається додивитися цієї цікавої картини: відчуваю, ніби хтось жбурнув мені у підборіддя всю компанію «Хуке і Шпетверт». Гострий біль пронизує мозок. Поринаю в темряву…
Опритомнівши, побачив над собою стривожене, заклопотане обличчя Франка. Потім Буллі.
— Гаразд, — каже він. — Очуняв.
— Що трапилось? — белькочу, та язик не слухається. Підборіддя — суцільний біль. Мацаю пальцями, відчуваю липке. Злякано відсмикую руку, на ній кров.
— Швидше! — наказує Буллі. — Треба забиратися геть. Можуть повернутися інші.
Вони підіймають мене. Хитаю головою, стогну. Ноги, мов ватяні, в голові гудуть дзвони.
Біля воріт хтось сидить на землі. Це червонопикий. Заплющив очі, сперся спиною на мур. Має дуже мирний вигляд, відзначаю я з великим задоволенням.
Франк і Буллі хочуть мене підтримати, але я видираюся. Звичайно, якби в машині не сиділа Поллі…
— Вже нічого собі, — кажу неслухняним язиком. Справді, трохи попустило. Зараз набагато краще, ніж було спершу.
Поллі скрикнула, побачивши мене.
— Він у крові!
— Сам винний, — незворушно заявляє Буллі, заправляючи своє шовкове кашне в пальто. — Витріщився на мене, як на чудо, і підставив підборіддя.
Поллі витягла хустинку і хотіла витерти кров, але Буллі м'яким рухом зупинив її.
— Потім. Спершу подамося звідси. Не полюбляю групових бійок.
Елен увімкнула мотор. Ми рушили.
— Куди? — спитав Франк.
— Спочатку до мене, — відповіла вона.
Дома в Елен мене почали лікувати. Поллі — справжній лікар.
— Тампон! Пінцеті Тепер йод! — командувала вона.
Я щулився.
— Боляче…
Буллі глузливо посміхався, поки Поллі не кинула на нього холодний погляд.
— Вашу руку я теж маю оглянути…
Він одразу посерйознішав.
За годину я вже був знову більш-менш у формі. Лише череп гудів, як контрабас. Буллі розглядав перев'язану руку і щось бурмотів під ніс, але голосно протестувати не насмілювався.
— А тепер, — сказала Елен, — забирайтеся геть! Ви знаєте, котра година?
Було близько двох.
— Нічого, — промовив Франк, — поснідаємо в тебе.
Та снідати не довелося, бо вперта Елен таки виперла нас на свіже повітря. Я ще тримався на ногах не зовсім твердо, тому на першому ж перехресті зупинив таксі.
— Штубнергасе…
— Не грайтеся у кавалера, — суворо зауважила Поллі. — Я сама доберуся додому.