Артур і заборонене місто

— Мені здається, що ми наближаємося до столиці! Он там вказівник, він стоїть на краю з кульбабами! — вигукує Барахлюш.

Селенія вдивляється в глибину тунелю: здається, й вона угледіла попереду щось знайоме.

— Там міська брама! — радісно кричить вона.

Новину пасажири зустріли піднесено, всі вітають одне одного, а Барах-люш кидається на шию Арчибальду, який сидить поруч.

Та щастя, як завжди, коротке.

Несподівано машина уповільнює хід.

— О, ні! Тільки не це! — розгублено шепоче Артур, не бажаючи лякати своїх супутників.

Та машина рухається все повільніше і врешті-решт зупиняється.

Заведена пружина виконала свою роботу.

Пасажири запанікували.

— У нас, певно, аварія? І, гадаю, також уперше? — уїдливості Селенія ніколи не позбудеться.

Артур розгублений і не знає, що відповісти.

Але Барахлюш, на щастя, втручається в ситуацію.

— Швидше! Треба знову завести пружину, доки вода не наздогнала нас!

— Нічого не вийде! На це потрібен час! До того ж, у мене й руки заніміли! — відповідає Артур.

— А ноги? — цікавиться Селенія.

Утікачі вискакують із машини із усіх ніг кидаються до виходу з тунелю. Тепер відстань до нього здається їм такою величезною, як до краю світу. Машина долала відстані за лічені секунди, а біжать вони непорівнянно повільніше, і незабаром шум води знову долинає до їхніх вух.

— Ану швидше! Вода дуже близько! — кричить Артур, підганяючи Барахлюша й дідуся: обидва, і дідусь і принц, дуже стомились і помітно відстають.

У місті також чутно шум водяної хвилі.

Король сторожко прислухається.

— Що це таке? — питає він у свого вірного Миро.

— Уявлення не маю, — чесно відповідає кріт, але ногами чую, як під землею відбувається вібрація. І це недобрий знак. Але що буде далі — не знаю.

Утікачам лишилося пробігти якихось метрів двадцять — за мініпутськими мірками, звичайно.

Обернувшись до дідуся, Артур бере його під руку:

— Останнє зусилля, дідусю! — благає онук, допомагаючи дідусеві бігти.

Маленький Артур повен сил і енергії. Той самий Артур, який і в школі, і вдома уникав будь-яких доручень, бо, мовляв, багато уроків.

До речі, уроки він тоді не робив. А тепер його не впізнати: хлопчик став сильним і мужнім, як справжній воїн, і упертим, як реп'ях.

Селенія першою добігає до міської брами і з усіх сил гримає в неї своїми маленькими кулачками.

— Відчиніть! — гукає вона.

Король упізнав би цей голос серед тисячі інших голосів — це його кохана донечка, його дорога принцеса, його героїня повернулася після виконання важкого завдання.

Охоронець відчиняє маленьке віконечко. Хоча вода ще не виплеснулась із труби, та її дихання вже чути, і сильний порив вітру жбурляє йому в обличчя дрібні бризки.

— Хто там? — насторожено запитує він, не подаючи вигляду, що йому страшно.

Селенія просовує у віконечко руку, а потім, ставши навшпиньки, показує і своє лукаве личко. Підбігши до брами, Барахлюш відштовхує сестру і займає її місце у віконечку.