Артур і заборонене місто

Втікачі мчать, не чуючи під собою ніг, серед покидьків і шару нечистот, накопичених у трубі за довгі роки її бездіяльності.

Арчибальд стомлюється першим і уповільнює хід. Дідусь просидів чотири роки у в'язниці, і жодного разу не згадав про гімнастичні вправи, тому ноги його не слухаються.

— Мені шкода, Артуре, але я не добіжу! — промовляє він, ледве переводячи подих.

Арчибальд сідає на якийсь круглий предмет, прикріплений до чогось великого і твердого. Артур, який устиг вирватись уперед, повертається до дідуся.

— Утікайте! А я залишусь тут і, сподіваюся, зумію достойно зустріти свою кончину, — просить Арчибальд.

— Це неможливо! Я не залишу тебе самого! Рухайся, дідусю, ще трохи — і ми врятуємося! — умовляє Арчибальда онук.

— Не обманюй себе, дорогий Артуре! Треба вміти дивитися правді у вічі… А правда говорить, що ми пропали…

Барахлюш і Селенія також повертаються і підходять до дідуся. Якщо навіть учений стверджує, що надії на порятунок немає ніякої, то навіщо тоді боротися.

Закони науки, як і закони часу, невблаганні.

Двоє бранців мовчки сідають поруч із дідусем. Тільки Артур стоїть. Та він не знає, що робити далі.

Тим часом Упир з насолодою стежить за роботою свого хронометра. Маючи почуття прекрасного, він задоволено розглядає листок, на якому каліграфічно виведено «двадцять». Від задоволення він починає щось наспівувати.

— Однак споглядання прекрасних листків пробудило в мені апетит! Тож легенька закуска мені не зашкодить, чи не так? Я люблю щось пожувати під час спектаклю! — промовляє він, упевнений, що розважається по-королівськи.

До чудовиська поспішає осмат з та-ріллю в руках, на ній купка смажених тарганів, — улюблена страва Упиря. Тарелі з такою їжею, до речі, розставлені по всіх залах палацу на той випадок, якщо повелитель захоче перекусити.

Простіше було б виділити спеціального служника, який би супроводжував Жахливого У з таріллю улюблених ласощів, однак диктатор відкинув цю пропозицію. Дрібні смажені комахи тільки тоді йому смакують, коли всі довкола збиваються з ніг, мчать за делікатесами, а потім з жахом дивляться, як він заковтує ці не дуже приємні створіння.

Іншими словами, улюблена страва потребує пікантної приправи — страху й відрази придворних.

Він не знає, що Темрякос наказав заховати в кожному кутку по тарелі зі смаженими тарганами, щоб не змушувати батька довго чекати і не влаштовувати переполоху на кухні.

— Добре просмажилися! — облизується Упир, з хрумкотом розгризаючи комах.

Темрякос сприймає ці слова як комплімент: він особисто вишколив кухарів.

Годинникар зриває ще одного листка. На наступному написано «десять».

— Та не поспішайте! — повеліває Упир. — Я хочу насолодитися найсмачнішою стравою.