Артур і заборонене місто

Раніше, до неймовірних пригод, які сталися з ним він дуже любив бавитися з цими масками. Тепер він поглядає на дорогі його серцю речі не тільки з ніжністю, а й сумовито. Йому бракує нових друзів-мініпутів.

Хлопчик підходить до вікна, відчиняє його навстіж — і в кабінет вривається тепле літнє повітря. Спершись ліктями на підвіконня, Артур, зітхаючи, дивиться вниз, на великий дуб, біля підніжжя якого стоїть садовий гном.

У височині, в блакитному небі скромно повис тонесенький серпик місяця, соромливо побліднувши від яскравого сонячного проміння.

— Більше дев'яти селенелій, принцесо, більше дев'яти селенелій… — тихо промовляє хлопчик. Він сумує не просто за друзями, а за принцесою Селенією…

Напевно, це прийшло кохання. Кохання, що вимірюється в селенеліях і міліметрах.

— Ти подарувала мені королівську силу, та я ще ніколи не відчував себе таким слабким. Може, та сила діє тільки тоді, коли ти поруч зі мною? — питає Артур, знаючи, що йому ніхто не відповість. Однак про всяк випадок він завмирає і прислухається, чи не принесе вітер відповіді. Ні, ніхто не озивається. Тільки шелестить листя старого дуба.

Артур посилає повітряний поцілунок, в напрямку дуба, поцілунок підлітає до його розлогого віття і, лавіруючи між листям, опускається прямо на щоку Селенії.

Крихітна принцеса сидить на листочку дуба і не зводить очей з Артура, який стоїть у вікні.

Непрохана сльоза котиться по її щічці.

— Я незабаром повернуся, — шепоче Артур.

— Я чекатиму! — відповідає Селенія.

І, вірячи в терпеливість і мудрість, у цей фундамент, на якому стоїть дім надії, Артур зачиняє вікно.