Поки Бог спить

Данько добре розумів, що цією невеликою сутичкою справа не закінчиться. Тому він одразу ж почав роздумувати, як врятувати і себе, і Вишатичів. Ще під час повернення з Едесси додому, коли на загальній раді його обрали ватажком їхнього невеликого загону, хоча були і досвідченіші воїни, він скуштував це неповторне відчуття — відчуття турботи за інших людей. Йому треба було домовлятися про зміну коней, про харч, виставляти вартових, а вночі вставати і слідкувати за їх зміною — тобто виконувати безліч марудних

і, на перший погляд, дрібних справ. І саме ці турботи, ця відповідальність, а не тільки участь у боях, дозволили йому самоствердитись, відчути себе потрібним іншим людям.

Хлопець знав, що тепер, розлютовані своїм приниженням, Ратко і його спільники та родичі одразу ж почнуть діяти, мститися за потоптану честь. Уже надто пізно, а до Вишатинців, де була садиба тіуна, шлях не дуже близький. Коли ці таті повернуться додому, то їм знадобиться певний час, щоб добре озброїтись, зібрати значну ватагу і наскочити до двору Вишатича. Отже, нових гостей треба чекати лише під ранок. І щоб не бути захопленим зненацька, починати діяти треба зараз.

— Боярине Вишатичу, — звернувся він до старого боярина, який тільки-но прогнав собак від Босоти. — Нам треба негайно збиратися й тікати звідси!

— Чому «тікати»? Ці душогубці — Ратко і його поплічники — самі чкурнули геть!

— Але невдовзі повернуться, і не з нагайками. Тому кажу одразу: хай жінки беруть найнеобхідніше. І ви збирайтесь! Звісно, вам зараз не дуже просто їхати на коні, та краще вже трохи потерпіти, ніж лежати з перерізаним горлом.

— Твоя правда… Я зараз же скажу, щоб вони збиралися. Тільки куди ж ми поїдемо?

— Жінок сховаємо у надійному місці в лісі, а самі до князя Олега.

— До Олега?!

— Так. До речі, де він зараз?

— Та де ж йому бути, як не у Веприку — селі поблизу міста. Там він полює.

— І ще. Мені треба послати гінця. Ви не підкажете, хто б міг поїхати?

— Ніхто, крім Вовка — конюха нашого. Це надійна людина, до того ж ще при силі — не те що я.

— Ось і добре. Гукніть його.

Поки жінки збиралися й споряджалися коні, Данько вже детально обдумав свої дії. Це було небезпечно, але хлопець за сім років устиг звикнути до постійної небезпеки. Інколи він сам дивувався зі своєї холоднокровності. Але зараз він трохи нервувався, бо важив не тільки своїм життям, але й життям інших людей. Людей, про яких він мусить турбуватися.

— Слухаю, боярине Данько! — з'явився старий Вовк.

— Коні готові?

— Так. Для пана Вишатича я підготував угорського інохідця. А жінки поїдуть на Ласкавій та Вороному.

— Добре. Обмотаєш копита коней якимсь ганчір'ям, а на їхні морди надінеш мішки, щоб не викрили нас. У Чернігові був колись?