Поки Бог спить

— Чого ж вони розбіглися?

— Заворогував я з княжим тіуном Ратком. Раніше він для мене був би ніхто — так, комашка. Та як дізнався про смерть Левка, одразу ж почав підлещуватися до мене — продай та продай вотчину. І гривні срібні у нього були, і золото, і куни. Та я йому відмовив. А як одружив він дочку свою Ярину зі Славутою, гриднем молодого князя, то зовсім опаскудився і почав уже вимагати, щоб я продав свої села, інакше силою забере. А зять у нього лихий, і друзяки у нього такі самі. Почали парубків моїх бити, двох собак уночі хтось отруїв, Діда твого знайшли зарубаного. Ось і почали хлопи тікати. А як я їх ловитиму? Мені й на коня сісти важко! Князь молодий мені не хоче в цьому допомагати. Послав по інших своїх селах гукнути хлопців — так ні посланця, ні допомоги. Сидимо у хаті, мов сичі. Страшно із дому вийти. Слава Богу, хоч сюди не сунуться…

Надворі люто забрехали собаки. Стара Вишатичиха виглянула у вікно і перелякано зойкнула.

— Ой лишенько! — сплеснула руками. — Наврочив старий!

На подвір'ї шестеро чи семеро чоловіків вимахували нагайками, відганяючи собак. Старий Вишатич схопився за ключку і скоріш почимчикував на двір. Пси, побачивши господаря, зовсім оскаженіли.

— Віджени собак, старий! Поговорити треба! — загорлав один із незваних гостей, у якому Данько одразу ж упізнав тіуна Ратка, якому не раз носив відкупного від громади Даждьбожих онуків. Той не змінився: середнього зросту, але доволі кремезний, із круглою головою та довгою, без жодної сивої волосини бородою.

Поряд із ним стояв невисокий, але широкоплечий муж, який люто махав нагайкою і лаявся на всі заставки. Своєю статурою він більше скидався на не дуже добре обтесану кам'яну брилу. Нагайку він тримав у лівій руці, і тому Данько одразу ж угадав у ньому Славуту. Один молодий пес необережно наблизився до нього, і в ту ж мить у повітря полетіла скривавлена шерсть, а дебелий волохатий вовкодав по-щенячому заскавучав і кинувся геть.

«От недолюд! — відзначив про себе Данько. — Свідомо приніс нагайку із залізними гачками, щоб познущатися із собак, а разом і господаря настрахати. Не коня ж він цією нагайкою б'є! І за воротами не стали чекати, а одразу ж поперли на рожен. Ну що ж, вільному воля…»

— Прибери псів! — гаркнув ще один добрий молодець за спиною Ратка.

Данько встиг розгледіти і його: високого худорлявого молодика, рисами обличчя схожого на тіуна. «Твердислав, — упізнав і цього прибульця молодий воїн, — син Ратка. Усі зібралися. Ось і добре». І поки Вишатичиха металась по світлиці: «Ой лишенько, вони його вб'ють!», а Світловида у розпачі заломила руки і дивилася на подвір'я, Данько поправив кольчугу, приторочив меч до пояса, надів шолом і спокійнісінько почав заряджати самостріл. Його впевнені і, на перший погляд, неквапливі рухи вселили в жінок упевненість, що все буде добре. Вони дивилися на нього з надією, а він їм зробив знак, щоб вони мовчали.

А тим часом на подвір'ї події шли своїм ходом. Старий Вишатич погукав собак, і ті відійшли на кілька кроків, шкірячи зуби і готові наступної миті кинутися на непроханих гостей. Лютий причаївся біля ніг господаря і грізно гарчав.