Кожен день – інший. Щоденник
- Автор: Пагутяк Галина Василівна
- Год: 2013
- Язык: украинский
- Год: ЛА «Піраміда»
- ISBN: 978-966-441-305-0
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Кожен день – інший. Щоденник». Краткое содержание книги:
У новій книзі лауреата Шевченківської премії Галини Пагутяк «Кожен день — інший» — щоденникові записи письменниці за 2011–2012 pp., в яких з великою художньою силою відображено її духовне світосприйняття та вміщено глибокі й цікаві спостереження, зроблені під час мандрівок від Урожа і Львова до Єрусалиму.
Водії з хижо-зніченим оскалом, сховані у напівтемряві кабіни, автобуси, де я боялась заснути, щоб не проспати свою зупинку…
26.10.2012
Дочитала вчора «Марш Радецького» Йозефа Рота. Дуже густий і водночас легкий стиль. Уявила собі Броди сто років тому: руді євреї-крамарі в чорних капелюхах, офіцери, що п’ють каву, проводжаючи потяг. Через півстоліття там офіцерував Михайло Брук, і його спогади про веселе офіцерське життя вже не видаються мені такими нереальними. Треба б і мені поїхати у Броди, нехай трохи потепліє. Знайти вокзал, готель, відчути прикордоння, як відчула я його в Радивилові, бо мої єдині відвідини Бродів були несправжніми, я навіть центру не бачила. Хоча там і досі військова частина. Кожна подорож повинна мати мету, певну налаштованість до сприйняття, тому я так доскіпливо вибираю місце, куди хотіла би поїхати, обов’язково сама, щоб ніхто не відволікав. Можна додати до цього ще підсвідоме бажання смерті як мотив подорожі. Це я прочитала між рядками Рота.
29.10.2012
Есхатологічні очікування — індивідуальні й колективні — свідчать про прагнення самознищення. Іноді я відчуваю, що уособлюю все людство, але це не ґарантує мені безсмертя, оскільки весь організм приречений. Життя, яке присипляє, ошукує розум, я це відчуваю на собі як ніколи перед тим. Холодний вітер прорвався сюди просто з космосу. Коли він буде повертатися назад, нехай забере мене з собою.
1.11.2012
Дерева просвічують наскрізь, бовтається останнє листя. Пам’ятаю, як минулого року довго не починалась зима, і безлисті дерева виглядали мертвими. Що тільки не примариться з вікна. Коло змикається. Воно стало вужче. Багато людей відійшло від мене і теж наче мертві. Не хочеться їх завертати, бо мені все одно в інший бік. Вони туди не захочуть, і я боюсь їм зашкодити. Це не сумно і не страшно. Це життя, яке я бачу в сукупності всіх його циганських шляхів і деталей. Свій безлюдний світ я можу наповнити вигаданими персонажами.
3.11.2012
Мені приснились два чорні камені, схожі на вугілля, які називались батарейки пекла. Нічого пекельного у сні не було. Я виміняла ці камені на інші, напівкоштовні. А може, тільки збиралась виміняти. У цей момент мене турбувало, як я повернусь додому. Це було реально, але втомливо. Чим є цей сон, як не прихованим бажанням позбутись майбутніх страждань, усієї тієї чорноти, що назбиралася за останній час, яку я ввібрала з інтернетівських новин, з життя за вікном. Воно все так обтяжує серце.
Відколи поміняли час на зимовий, хребці існування змістились. Дні стали довші й з’явилось багато порожнечі, яку треба заповнювати, і є чим заповнити, однак немає сили. Це як наливати воду в бездонну бочку.
4.11.2012
Все те, що зараз відбувається у світі, — логічний наслідок минулого. Бульдозер вперся у стіну, яку не може розвалити. А якщо зможе, то нічого доброго за цією стіною не чекає: повний хаос. Найкращий вихід — покинути бульдозер і повернутись назад читати сліди діяльності бульдозера і виправляти те, що можна виправити.
Подібна проблема є і в кожного, і в мене самої. Задля цього я відійшла. Щоб прочитати усі знаки, яких раніше не помічала. Нехай на це піде решта життя. Наразі я зрозуміла одну річ — не можна підпускати до себе людей, у яких немає відваги змінити своє життя. Вони бігтимуть за бульдозером до останнього, доки він не зажене їх під стіну. Навіть тоді вони не прозріють.
6.11.2012
Аґресивна толерантність — я почала знаходити подібні визначення в інших людей, отже, це мені не примарилось. На практиці AT нагадує такі забуті дисципліни, як науковий атеїзм і науковий комунізм.
Молодь, звісно, про це не чула. Поїду до Урожа, може, знайду ці підручники на стриху. Повторювати мантри на зразок «ви — дикуни й варвари» легше, ніж шукати вихід з темної зони несправедливості й людиноненависництва. Я вже нажила собі купу ворогів тим, що апелюю до історії й намагаюсь уголос у чомусь розібратись. Назвати мерзотника мерзотником і при цьому пожаліти його безсмертну душу, принаймні, те, що від неї залишилось, — це в мене було завжди. Я не бачу жодної ідеї, задля якої могла б відмовитись від цієї думки як від мрії про гуманне суспільство, бодай частково гуманне, де люди не завдають болю не лише один одному, а й всьому сущому. Виховати дитину чутливою, доброю і справедливою, й сильною у спротиві злу, і коли таких дітей буде більше, отоді й матимемо гуманне суспільство.