Беладонна. Любовний роман 20-х років

Улітку 1922 року в Україні почалася адміністративно-територіальна реформа, волості ліквідували, натомість утворили райони. Минко хотів учитися на артиста або агронома, комсомол і комнезам вибрали друге і відрядили його на робітфак Харківського сільськогосподарського інституту.

Українську мову і літературу Минкові викладав Михайло Йогансен, від якого цікавий студент дізнався про плужанські понеділки — літературні вечірки Спілки селянських письменників «Плуг», одинокої тоді літературної організації. У цей же час він відвідував акторську студію, якою керували Іван Юхименко і Дмитро Грудина, грав у недовговічному театрі імені Лесі Українки. Літературну діяльність Минко почав із п'єс та інсценізацій.

І так само, як Олеся Донченка, 1924 року Василя Минка мобілізували у військо. Він потрапив у авіаційний полк у Ростові-на-Дону. Туди йому надіслали його другу книжечку — «Лісові круки», етюд на 1 дію за Олесем Громовим. Першою була дитяча п’єска «Купала» того самого року, але ще «доармійська». Незабаром він уже керував драмгуртком в авіазагоні і дописував у газету як військкор.

Восени 1926 року Минко повернувся до Харкова, вступив до «Плуга», працював експедитором у журналі «Плужанин», потім секретарем організації. Видав іще дві дитячі п’єси й перейшов на прозу. Перша прозова книжка називалася «Власть на місцях» (1927), слідом вийшла збірка повістей і оповідань «Беладонна» (1929), його перша солідна книжка, яка принесла молодому авторові скандальну славу.

Більше нічого такого видатного у його житті і творчості не було. У кінці 1920-х Минко їздив по комунах, як це тоді було заведено, потім пішов працювати на завод — «пролетаризуватися». Писав нариси, повісті з робітничого життя. Роман «Ярина Черкас» (1936) про колективізацію вилучали з бібліотек за перекручення сталінської політики. По війні зосередився на драматургії, видав подорожні нариси про Індію, робив літературні записи за Героями Соціалістичної Праці.