Дивовижна історія Мері Стенз
- Автор: Уэйт Роберт
- Год: 1970
- Язык: украинский
- Год: "Радянський письменник"
- Переводчик: Владимир Иванович Митрофанов
- Жанр: Детективная фантастика
Электронная книга - «Дивовижна історія Мері Стенз». Краткое содержание книги:
Розповідаючи напівфантастичну, напівдетективну історію про те, як проста, непримітна дівчина волею випадку стала першою красунею світу і чим це скінчилося, сучасний англійський письменник Роберт Уейд викриває брудні махінації буржуазних ділків і продажність “вільної й незалежної” преси в хижацькому світі капіталу.
— Може, мені поговорити з нею? — запропонувала місіс Белл.
— Ні, — рішуче заперечив Фасберже, — Коли й дійде до розмови, я зроблю це сам. А тим часом, мабуть, краще взагалі нічого не казати. Вони й не підозрюють, що ми про все знаємо, а це дає нам ініціативу. Що ж до того звіту…
— Чи не можна його знищити в такий спосіб, який ні в кого не збудив би підозри? — спитала місіс Белл, звівши очі на Віллербі. — Скажімо, пожежа в квартирі Пола Дарка. Адже пожежа — це чиста випадковість…
Віллербі неспокійно засовався на стільці.
— Боюся, що підпали — це не мій фах.
— Але ж такі речі можна влаштувати інакше. Зовсім не обов’язково встрявати в це особисто. Припустімо…
— Забудьмо про пожежі й насильство, — різко перервав її Фасберже. — Є простіші засоби полагоджувати подібні справи. Скажіть мені, хто видає “Очевидець”, чи не концерн “Стайн — Хеннінгер”?
— Так;— потвердила місіс Белл, — і ми вміщуємо чимало оголошень у різних виданнях цього концерну, в тому числі й в “Очевидці”. Можна пристрашити їх скасуванням…
— Оголошень не чіпайте. Ми не станемо вдаватися до погроз. Зрештою, це вдарило б по нас самих.
— Що ж тоді робити? Фасберже замислився.
— Поки що нічого. Річ у тім, що Чарлз Хеннінгер і я належимо до одного клубу — “Ділового клубу” на Пел-Мелі. Можливо, буде найкраще, коли я спокійно побалакаю з ним за добрим сніданком. Я певен, що Чарлз зрозуміє ті проблеми, з якими нам доводиться стикатись у промисловості й торгівлі, так само як я розумію його труднощі в керівництві видавничим концерном.
— І ви справді гадаєте, що вам пощастить вплинути на нього?..
Фасберже заперечливо підніс руку.
— Йдеться зовсім не про якийсь вплив. Усі ми конкуруємо один з одним у своїх галузях діяльності — ми мусимо це робити, щоб лишатися сильними й життєздатними. Іноді трапляється, що між нами виникають конфлікти з тих чи тих питань, Та керівні особи завжди можуть знайти спільну мову. Чарлз — голова концерну “Стайн — Хеннінгер”, і я певен, що він так само, як і я, схоче уникнути дріб’язкового конфлікту. Я зараз же подзвоню йому й запрошу поснідати зі мною в “Діловому клубі”. А тим часом… — Він швидко перевів погляд з місіс Белл на Віллербі. — Тим часом нічого не робіть.
Фасберже взявся за телефонну трубку.
— Дякую вам, містере Віллербі, за вашу пильність, — додав він. — Сподіваюся, ви й надалі доповідатиме мені про все, що визнаєте за потрібне.
— Звичайно, — озвався Віллербі.
Тон Фасберже раптом став офіційний.
— Бажаю вам успіхів, — мовив він, усім своїм виглядом показуючи, що розмову закінчено.
Віллербі зрозумів натяк і рушив з кабінету, слідом за ним вийшла й Аманда Белл.
Фасберже почекав відповіді чергової на комутаторі й сказав:
— З’єднайте мене з Чарлзом Хеннінгером, головою видавничого концерну “Стайн — Хеннінгер”.
Він із задоволеним виразом поклав трубку й зручніше вмостився в кріслі, чекаючи дзвінка чергової телефоністки.
То був добрячий з будь-якого погляду сніданок і до того ж доволі дорогий: розпорядники “Ділового клубу” давно вже зрозуміли, що вишуканість страв визначається солідними видатками. Фасберже щедро замовляв коктейлі та вина, і за столом весь час панувала щира, невимушена атмосфера. Дружня розмова переходила з кінних перегонів на політику, з місячних ракет на жінок, і в усіх цих питаннях Чарлз Хеннінгер виявляв неабияку обізнаність.
Хеннінгер був маленький жвавий чоловічок, років десь під шістдесят, випещений і бездоганно вдягнений, з округлим обличчям, наче перерізаним тонкими устами. Більш як за тридцять років перед тим він поступив на службу до невеличкої видавничої фірми, власником якої був Роджер Стайн і, розпочавши свій шлях як розсильний, невдовзі вибився в клерки, тоді в секретарі, аж поки, нарешті, ввійшов до складу ради директорів і став компаньйоном Стайна. Після смерті Стайна, під час війни, Хеннінгер зробився, по суті, поновладним самодержцем видавничої імперії “Стайн — Хеннінгер”, але він знався більше на бухгалтери, аніж на журналістиці. Його знайомство з друкарською справою обмежувалося віддрукованими на машинці аркушами фінансових звітів, а успіх того чи іншого журналу визначався лише тиражем та прибутками від рекламних оголошень. Він майже не знав в обличчя нікого з редакційних працівників, полишаючи оцінку їхніх здібностей на відповідальних редакторів. Найближчим його співробітником був головний бухгалтер концеряу.