Єлюди. Теплі історії з Майдану
- Автор: Бердинських Крістіна
- Год: 2014
- Язык: украинский
- Год: Брайт Стар Паблішинг
- ISBN: 978-966-2665-40-6
- Жанр: Публицистика
Электронная книга - «Єлюди. Теплі історії з Майдану». Краткое содержание книги:
У Страсбурзі я знайшла Катерину. Вона – член асоціації МІСТ, що реалізує різні культурні проекти. Чоловік Катерини працює в одній із місцевих установ. Вони приїхали до Страсбурга у 2002 році, кияни. У подружжя двоє дітей: одинадцятирічний син і чотирирічна донька.
Катерина розповідає, що одного разу до неї зателефонувала її подруга, до речі, зі Східної України, яка теж мешкає у Страсбурзі, і вони вирішили зібрати хоч невеличкий мітинг під стінами Ради Європи. 22 січня в Києві з’явилися перші жертви. Українська громада виходила на вулицю, коли відбувалося засідання Парламентської Асамблеї Ради Європи, де розглядалось українське питання. А також після того, як розпочалась окупація Криму. Учасники мітингу прийшли під стіни Європаламенту, потім до Ради Європи й направились у центр міста, де заспівали гімн України. В акціях щоразу брали участь від 30 до 70 осіб.
«Щоби провести акцію, потрібно повідомити про це префектуру, після чого з організаторами акції зв’язуються представники поліції й уточнюють деталі», – розповідає Катя. Останнього разу коли до неї зателефонував представник поліції, вона зізналася йому, що цього разу маршрут доволі довгий. «Він спокійно сказав, що це їхня робота – забезпечувати нам свободу висловлювання й свободу мирного протесту», – переказує розмову Катерина.
Серед активістів страсбурзького Євромайдану є різні люди. Наприклад, вісімдесятишестирічний Степан, він приїжджає на авто зі свого міста, яке розташовується в 100 км від Страсбурга, сам за кермом. Є також оперний співак. Тому коли на вулицях французького міста звучить гімн України, він завжди привертає увагу. Є люди, яким уже легше розмовляти французькою, ніж українською, але не забувають про своє коріння.
Катя розповідає, що акції на вулицях носили переважно інформативний характер і створювали картинку для місцевих ЗМІ. Головна ж роз’яснювальна робота проводилась у Раді Європи й під час зустрічей із європейськими політиками.
Українці також збирали й передавали гроші в Київ. Коли було дуже холодно, відправили тридцятип’ятикілограмову посилку з теплими речами. «Українська громада у Страсбурзі невелика, але завдяки Євромайдану ми нарешті між собою познайомилися. Стільки фантастичних людей», – каже Катя. Виявляється, вона ще грає у жіночий футбол.
Тішусь, що окрім конгресу, мала час для зустрічі із Катериною за чашкою кави. І еклери у Франції фантастичні.
Сьогодні ввечері їду до Львова.
30 березня 2014
Наступні кілька розповідей будуть зі Львова, звідки я щойно повернулася. Погода у Львові весняна. Сонечко, усмішки на вулицях. Тим дивніше сприймати деякі історії, які за своїм настроєм ідуть урозріз із навколишньою приємною атмосферою.
Моя перша зустріч із двадцятидев’ятирічною Ельвірою з Євпаторії, де вона проживала з 1995 року й дотепер. Ельвіра пам’ятає своє дитинство у Самарканді (Узбекистан), куди раніше депортували багатьох кримських татарів. І пам’ятає переїзд до Криму. Ельвірі було 11 років. Пішовши до школи у Євпаторії, дівчинка не розуміла, чому в її однокласників таке дивне ставлення до неї. З дитиною не хотіли спілкуватися однолітки, постійно лунали образи. «Мені було одинадцять років. Тоді я не розуміла, що причина образ – національна ознака», – каже вона. У 2000-х роках ставлення до кримських татарів покращилося. Ельвіра пішла до університету. Отримала дві освіти. За спеціальністю – юрист та інженер-аналітик комп’ютерних систем.
Життя родини Ельвіри в Криму нормалізувалося. Батьки продовжували будувати будинок, посадили сад. А Ельвіра вийшла заміж, народила донечку. Їй усього два роки і три місяці. З чоловіком вони проживають в однокімнатній квартирі в Євпаторії.
А потім почався Майдан. Уся родина Ельвіри підтримувала Майдан і дуже хвилювалася. «Ми збирали речі, ліки, відправляли в Київ через Сімферополь», – розповідає кримчанка. Водночас вона побачила, що більшість її знайомих проти Майдану. Чим далі розгорталися події в Києві, тим гірше їх сприймали у Криму.
Після втечі Януковича Ельвіра думала, що ситуація трохи заспокоїться. Але в Криму відразу з’явилися військові. У Євпаторії їх побачили в кінці лютого. «Більш за все на світі я переживаю за свою дитину. Вона така маленька», – розповідає Ельвіра. Мешканці міста людей із автоматами сприймали переважно спокійно, не звертали на них уваги й навіть раділи. Казали, що хочуть приєднатися до Росії. «А я відчувала небезпеку у власному місті. Боялася, що все те, що пережили наші бабусі [депортація] і я у школі [образи за національною ознакою], може повторитися», – каже Ельвіра.