Річки Лондона

Я подумав про Моллі.

— Навряд чи, — сказав я.

— Ні, я й сама бачу, — сказала вона й відкинулася на спинку стільця. — Його вбили, — раптом сказала вона.

— Лакея? — спитав я.

— Генрі Пайка. Або ж це були лише чутки. Одна з жертв знаменитого Чарльза Макліна.

— А він хто?

— Жахливий ірландець, — сказала Айсіс. — Але прекрасний актор. Він ще до того вбив чоловіка в театрі «Рояль» під час суперечки про перуку — встромив йому свою тростину в око.

— Як мило, — сказав я.

— У нього ж був ірландський темперамент, — сказала Айсіс.

Виявилося, що за молодих років Маклін був успішним актором, але на піку кар'єри покинув ремесло й почав керувати питним закладом, який незабаром збанкрутував. Змушений повернутися на сцену, він став постійним актором у театрі «Рояль».

— Його там обожнювали, — казала Айсіс. — Він завжди сидів у своєму улюбленому кріслі, що було відразу за оркестром. Пам'ятаю, що Ганна любила вказувати на нього.

— І він убив Генрі Пайка?

— Так, якщо вірити чуткам. Втім, було кілька свідків, які стверджували, що він невинний, — сказала вона.

— Ці свідки були друзями Макліна?

— І шанувальниками, — сказала Айсіс.

— Ви знаєте, де похований Генрі Пайк? — спитав я.

— Вибачте, але ні, — сказала вона. — Тоді це був досить гучний скандал. Але, як на мою думку, то біля Святого Павла, бо то його парафія.

Вона, звісно, мала на увазі того Павла, що на Ковент-Ґарден — Акторську церкву. Усе знову поверталося до того самого клятого місця.

Хлюпнула вода, і Беверлі збігла на причал так, ніби під водою були приховані сходи. Її шкіра була темна й гладенька, як у тюленя, і цієї миті я б не відвернувся, навіть якби біля мого вуха з пістолета вистрілили. Вона розвернулася до річки й почала стрибати, як дитина.

— Я виграла! — гукнула вона.

Окслі вийшов з річки настільки велично, наскільки це взагалі можливо для голого чоловіка середнього віку.

— Новакам щастить, — сказав він.

Беверлі плюхнулася на стілець, що стояв біля мого. Очі в неї палали, краплі води виблискували на руках, на гладкій шкірі плечей, на схилах грудей. Вона усміхалася мені, а я намагався не відводити очі від її обличчя. Хлюпаючи мокрими ногами, Окслі сів навпроти й без усіляких преамбул, ігноруючи суворий погляд Айсіс, взяв собі скибку пирога.

— Сподобалося плавати? — спитав я.

— Там унизу є таке… Ти просто не повіриш, Пітере, — сказала вона.

— У тебе волосся намокло, — сказав я.

Беверлі торкнулася свого спрямленого волосся, яке починало звиватися. Я дивився на неї, аж раптом вона згадала, що абсолютно гола.

— Ох, дідько! — сказала вона й перелякано подивилася на Айсіс. — Пробачте, — сказала вона.

— Рушники у ванні, люба, — сказала Айсіс.

— Я повернуся, — сказала Беверлі й побігла в будинок.

Окслі розсміявся й потягнувся взяти ще скибку пирога. Айсіс ляснула його по руці.

— Піди вдягнися, — сказала вона. — Жахливий стариган.

Окслі зітхнув і пішов у будинок, а Айсіс проводила його ніжним поглядом.

— Після плавання вони завжди такі, — сказала вона.

— А ви теж плаваєте? — спитав я.

— О, так, — сказала Айсіс і злегка зашарілася. — Але я досі надаю перевагу берегу. Їм властивий баланс між водою та сушею; чим більше часу вони проводять із нами, тим більше схожими на нас стають.

— А чим більше часу ми проводимо з ними?..

— Не поспішай іти у воду, — сказала Айсіс. — З цим рішенням краще не квапитися.