Клавка
- Автор: Гримич Марина
- Год: 2019
- Язык: украинский
- Год: Нора-Друк
- ISBN: 978-966-688-040-9
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Клавка». Краткое содержание книги:
Клавка, секретарка Спілки письменників, знає про письменників усе, а драматичні події відбуваються на її очах. Паралельно в її досить одноманітному житті старої дівки відбуваються кардинальні зміни: вона опиняється в центрі любовного трикутника — між відповідальним працівником ЦК КП(б)У і молодим письменником, який щойно повернувся з фронту.
Літературне життя 1940-х, повоєнний Київ, Євбаз, комунальна квартира — це те тло, на якому розгортається динамічний сюжет.
Порвала і цей аркуш, написала втретє:
«Даю собі слово:
1. Уникати „Б“ після вживання алкоголю.
2. Мій вибір — „А“».
Знов не те. Знову знищила, взяла новий аркуш і вивела ще раз:
1. Уникати «Бе», бо
2. Мій вибір — «А».
Клавка на мить замилувалася текстом: годиться! Від сьогодні вона починає нове життя. В чому воно полягатиме, вона ще не вирішила, але налаштована була дуже рішуче.
— Клавдіє Дмитрівно, бачу, вам нíчим зайнятися? — заскочив її зненацька Яків Васильович і показав на купку маленьких клаптиків паперу.
Клавка безтурботно розсміялася і заходилася підшивати в «розшитий» учора архів стенограму зборів, яку носила до ЦК.
Вона прискіпливо оглянула приймальню: треба над нею попрацювати. Сюди так і просяться кілька вазончиків з «огоньком» і різдвяником, а також годинник на стіну, щоб голосно цокав, як у приймальні Бакланова.
Вона мимоволі глянула на телефон.
Сьогодні він — «А» — має передзвонити. Як же інакше? Після вчорашнього сюрпризу він обов’язково повинен озватися. Серце її тьохнуло. Як казала Єлизавета Петрівна, перспектива стати дружиною працівника ЦК дуже заманлива. Треба викинути з голови «Бе», а з пам’яті — все, що відбулося вчора в скверику.
— Клавдіє Дмитрівно, Клавдіє Дмитрівно!
Клавка здригнулася. Над нею стояв Сіробаба.
— А-а-а, Павле Миновичу! Доброго ранку!
— Що там чувати? — підморгнув він по-змовницькому і показав кивком голови на двері до кабінету Корнійчука.
— Не знаю, — стенула плечами Клавка. — У нього робоча нарада. Протокол не ведеться. Їм зайві вуха не потрібні.
— Клавдіє Дмитрівно, голубонько! Чи не знаєте, бува, кого збираються критикувати на Пленумі?
— Ну, Павле Миновичу, ви таке питаєте… — замахала руками Клавка.
— Я неправильно висловився. Мене інші не цікавлять. Я питаю лише про себе. До чого мені готуватися?
— Павле Миновичу, я нічого не знаю, а якби й знала, то вам би не сказала.
«А Баратинському проговорилася!» — дорікнула вона сама собі.
Насправді у доповіді Олександра Євдокимовича був іще один пасажик, де, можливо, мався на увазі Сіробаба, але, як це часто буває у Корнійчука, без називання імен: «Я, товариші, хочу згадати, як певною, невеликою частиною наших письменників у штики був прийнятий мій виступ на з’їзді КП(б)У перед війною, коли я різко виступав і критикував тих письменників, які захоплюються солом’яною стріхою і не бачать нового життя, які описують нову людину на селі — колгоспника — так само, як описували селян у дев’ятнадцятому віці!» Але хіба це критика? Це просто укус комара в порівнянні з тим, що чекає на Довженка! Бідний Олександр Петрович! Але як же тут не покритикувати Олександрові Євдокимовичу, коли сам Сталін читав сценарій Довженка і гнівно його засудив.
— Клавдіє Дмитрівно, ну признайтеся, а я вам за це — медку з нашої пасіки, з вінницької…
— Медку можна мені, Пашо!
Це був голос Єлизавети Петрівни, яка якраз увійшла в приймальню.
— Ну чого ти причепився до дитини! Хіба ти не знаєш: «Нас вчить партія, нас вчить великий Сталін, що без критики неможливо рухатися вперед!»
— А-а-а, це ти, Лізко! Чорт тебе приніс!..
— Пашко, якщо тебе й критикуватимуть, то це тобі піде лише на користь: громадськість тобою зацікавиться, мовляв, «стоп-стоп-стоп, а хто то такий Павло Сіробаба, якого так уперто критикують! Дай-но почитаю!» Гляди, й книги твої швидше розкуповуватимуться!
— Лізко, замовкни!
Прохорова продовжувала сміятися:
— Он Іван Сенченко написав у своєму романі «Його покоління», що Леонід (так звати головного героя) про Тичину знав тому, що на вулиці Коцюбинського була школа імені П.Г. Тичини!.. А школи твого імені ще не побудували, тож як про тебе дізнається «Леонід», як не з доповіді Олександра Євдокимовича?
Прохорова з Клавкою розсміялися, щоправда, остання «в кулачок».
— Ну, ти, Лізко, й язикате стерво, точнісінько, як моя жінка. Злигалися дві відьми й кров мою п’ють! Тобі добре, тебе не зачіпають, а по мені їздять уздовж і впоперек!
— А тому що, Пашечко, я не випендрююся і не пхаюся в журнал «Вітчизна», а сиджу тихо і працюю в шухляду, а «на гора» видаю дитячі віршики в журнал «Барвінок». Думаєш, у мене нема нічого показати?
Павло Минович махнув рукою і вийшов з приймальні.
Прохорова обійняла Клавку за плечі:
— Ну що, Клавочко, як там у вас все пройшло? Він, тобто «Бе», повернувся вчора такий розгублений… «Де шафа?» — питає, а думки десь далеко-далеко! Ви встояли перед напором?