Коло смерті
- Автор: Тведт Кріс
- Год: 2012
- Язык: украинский
- Год: Нора-Друк
- ISBN: 978-966-2961-94-2
- Переводчик: Наталья Романовна Иванычук
- Жанр: Маньяки
Электронная книга - «Коло смерті». Краткое содержание книги:
«Коло смерті» — твір, написаний в кращих традиціях сучасного скандинавського детективного роману.
— Ще тільки по одному пиву, Маґдо! — канючили вони. — Не будь такою занудою! — але Маґда була невблаганною.
— Вам уже достатньо, хлопці. Вимітайтеся!
— А чому йому можна сидіти? — подав голос найгаласливіший з гурту, темночубий, трохи приземкуватий парубійко з щоками, вкритими старими рубцями від юнацьких вугрів, тицяючи великим пальцем у мене.
— Він тут мешкає… Збирайтеся, хлопці!
— А Франк? Франк тут не живе, нє? Хіба в твоєму ліжку…
Франк поволі підвівся.
— Манджай додому, Ґуставе, — промовив він дуже тихо, але з притиском.
— Та не хочу я, чорти б вас ухопили…
— Забирай своїх друзяк, і щоб я тебе не бачив! Марш!
На секунду запала тиша. З виразу обличчя Ґустава видно було, як йому кортить затіяти бійку, але його друзі вже попідводилися з-за столу й рушили до дверей. Ґустав зостався сам на сам з Франком, зміряв його лютим поглядом, але змирився і вийшов за рештою у ніч.
— Якісь агресивні, — мовив я, але Франк похитав головою.
— Та ні, не дуже. Вони мене знають, знають, що не потерплю бешкету. А загалом, непогані хлопці. Та воно й зрозуміло, рибаки, неодружені, гроші в кишені, а піти погуляти нікуди. Їм би по добрій жінці, щоб тримала їх в шорах, але все тутешнє жіноцтво виїхало до міста здобувати освіту.
Маґда глянула на нього.
— Я б і сама з ними впоралася, Франку.
Франк знизав плечима.
— Не маю сумніву. Та їм не завадило б виказувати трохи більше поваги в моїй присутності.
Маґда принесла собі келих червоного вина, а нам — ще пива, сіла між нами, вийняла шпильку з волосся, розпустила біляві кучері, і відразу змінилася. Обличчя набуло м'якіших рис. Стало не таке суворе. Усміхнулася мені.
— Даруйте, так незручно… Не хотілось би, щоб першим враженням гостя від острова були п'яні рибаки.
— Люди напиваються всюди, — відповів я. — Не-рибаки — теж. Певний, на Вестьой не гірше, ніж будь-де на світі.
— Звичайно. Наш острів — непогане місце для життя. Можливо, тут воно й не вирує, зате люди шанують одне одного.
— Сюди ж нечасто навідуються чужі. Усі пооберталися при моїй появі, ніби я сенсація вечора.
— Улітку бувають туристи, — наче виправдовувалася Маґда. І я побачив веснівки на її носику.
— Справді?
— Еге ж. Доволі багато. Трохи норвегів, та найбільше німців. Однак цієї пори гості в нас рідкість, тож нічого дивного в підкресленій увазі до вашої персони. Жовтень — не час відпусток.
— Я — юрист, не турист. Прибув сюди в одній справі.
— Про яку не хочете розповідати, — зареготав Франк. — Та ми все одно довідаємося.
— Як представник місцевої поліції, напевно, — стримано усміхнувся я.
— Сумніваюся, щоб це було складно. Вестьой — маленьке село, зберегти таємницю тут майже неможливо.
— А місцевий люд має таємниці?
— Усі люди в усьому світі мають свої таємниці. Ви також…
Я засміявся, хоча враз відчув себе незатишно.
— Закрадається підозра, наче ви на роботі, Франку.
— Тільки не на Вестьой. Тут я можу розпружитися. На цих задвірках ніколи нічого не стається.
— Ну, це не зовсім так, — заперечив я. — Щоправда, минуло вже багато років, але саме на цьому острові, були вбиті двоє дівчат.
На кілька секунд між нами залягла тиша.
— Ви таке пам'ятаєте? — урешті озвався Франк.
Я знизав плечима.
— Дуже багато писалося про це, та й справа була надзвичайно резонансна. Ви їх знали? Убитих дівчат, я маю на увазі?
Нова хвиля мовчання.
— Усі їх тут знали, — мовила Маґда. — Я була на кілька років старша, але знала обох. І Анну, і Сірі.
Я глянув на Франка. Він опустив очі, тоді кивнув, немов через силу.
— Я теж їх знав. Анна була моєю кузиною. То були важкі часи. Але вони давно минули…
Я ще трохи посидів, однак розмова не клеїлася, ніби втратила потугу й згасла. Я широко позіхнув.
— Час в кубло, — мовив я і підвівся.
Франк з Маґдою теж підвелися. Маґда поклала долоню мені на руку, дотик був легкий, мов пір'їнка.
— До завтра, — попрощалася вона.
У кімнаті я відчинив вікно, вихилився через підвіконня, вдихнув холодне, вогке повітря, щоб освіжити трохи голову. Надворі було темно, хоч в око стрель, майже нічого не видко. Під моїм вікном жевріла червоною цяткою цигарка, а за якусь мить мені здалося, ніби побачив у пітьмі дві невиразні тіні й почув стишені голоси. Жаринка недокурка описала дугу в темряві й зникла, дві тіні злилися в одну, чийсь голос прошепотів: «Не треба».