Коло смерті

Люди поволі розходилися. Лише парубійки та двоє літніх чоловіків ще сиділи. Я вже вирішив було іти спати, як вхідні двері відчинилися і ввійшов чолов'яга з порому, той, що курив на кормі. Роззирнувшись на всі боки, рушив просто до мого столика.

— Доброго вечора, — привітався він. — Можна коло вас сісти?

— Прошу, — запросив я.

Звали його Франк Ланде, він прожив на Вестьой майже все своє життя.

— Я тут народився, тут, напевно, і помру, — сказав він.

— Вам ніколи не хотілося звідси поїхати, побачити світ?

Чоловік голосно засміявся.

— Я бачив світ. Три роки в школі, потім рік роботи в столиці. З мене досить… Звичайно, люди, вони люди всюди, але я волію жити тут, аніж деінде.

— Що ви робите в Осло?

— Прибирав блювотиння і кров. Лагодив поламане й зіпсуте. Збирав людські відходи, — чолов'яга криво всміхнувся. — Іншими словами, був поліцейським.

— Поліцейським?

— Так.

— І ви покинули професійну кар'єру, попрацювавши тільки рік?

— Та ні, я покинув не кар'єру, лише Осло. Повернувся додому й став помічником ленсмана.

— Я й не знав, що представництво ленсмана є у цій…

— У цій дірі?

— Я такого не казав.

Франк Ланде засміявся.

— Ні, але подумали. І маєте рацію. Я працюю на великій землі, на суходолі, — і він назвав, де саме. — Там розташована головна контора ленсмана, там я винаймаю маленьке помешкання. Сюди часто приїжджаю, коли трапляється нагода.

До столика підійшла Маґда, привіталася. Вона принесла пиво для Франка, хоч він і не замовляв.

— Дякую, — Франк підвівся й обняв жінку за стан. — Чарівна Маґда! Найвродливіша жінка на Вестьой, Мікаелю!

Маґда всміхнулася і вивільнилася з його обіймів.

— Може, сядеш до нас? — запитав Франк.

— Я ще маю роботу. Трохи згодом.

Ми цоркнулися і випили. Франк розповідав острівні історії, про браконьєрську риболовлю, пияцтво та сусідську ворожнечу, яка передавалася з покоління у покоління. Він був дотепний розповідач, який вмів помічати людські вади, тож ми часто реготали. Франк приніс ще по гальбі пива, відмахнувся від моїх спроб заплатити.

— Гаразд, панове! Спасибі за вечір! Ми зачиняємося!

Я скинув голову. То був голос Маґди. Вона стояла посеред зали, узявши руки в боки. Я вже наполовину підвівся зі стільця, однак Франк стримав мене, поклавши руку на плече.

— Не метушіться, Мікаелю. Нам ще можна посидіти.

Двоє літніх дядьків попрощалися на добраніч і посунули в нічну пітьму, зате молодняк не так легко було випхати за двері. Парубки вже нівроку напиячилися і не мали жодного бажання закінчувати вечір.