He відпускай мене
- Автор: Ишигуро Кадзуо
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Старого Лева
- ISBN: 978-617-679-295-6
- Переводчик: София Юрьевна Андрухович
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «He відпускай мене». Краткое содержание книги:
«Не відпускай мене» у перекладі Софії Андрухович — перша книжка Кадзуо Ішіґуро, видана українською мовою. Оформили видання Назар Гайдучик та Оксана Йориш, роботи яких наче стоп-кадри з намальованого кіно додали тонкій емоційній напрузі тексту ще й гри світлотіней та динамічних акцентів.
— Добре. Я з ним поговорю. Ти сама сказала, що ми невдовзі поїдемо. Тому не можна витрачати часу.
Після цього ми сиділи на ліжках і ще певний час розмовляли. Рут хотіла знову і знову повторювати те саме: як по-дурному він поводився, що вони дуже одне одному пасували, наскільки наступного разу все буде інакше, як вони поводитимуться стриманіше і як займатимуться сексом у найкращий час і в найкращих місцях. Ми все це обговорили, і вона хотіла, щоб із кожного приводу я дала їй пораду. Потім, коли я визирала з вікна і дивилась на віддалені пагорби, я несподівано відчула, що позаду мене з’явилась Рут і стисла мої плечі.
— Кеті, я знала, що ми можемо на тебе покластись, — сказала вона. — Томмі правий. Ти якраз та особа, яку хочеться мати за спиною на випадок бійки.
Постійно відбувалось то одне то друге, тож я не мала змоги протягом наступних кількох днів поговорити з Томмі. Тоді під час ланчу я помітила його на Південному спортивному полі. Він тренувався з м’ячем. Щойно він копав м’яча з двома іншими хлопцями, але тепер був сам і жонглював м’ячем у повітрі. Я підійшла і сіла позад нього на траву, спершись спиною об стовпчик огорожі. Це було десь невдовзі після того, як я показала йому календар Патріші С. і він пішов геть, тому що я пам’ятаю, що ми з ним самі не знали, в яких ми зараз стосунках. Він продовжував жонглювати, насуплений від зосередження — коліно, ступня, голова, ступня, — а я пощипувала конюшину і дивилась на ліс, який колись так нас лякав. Нарешті я порушила тишу і сказала:
— Томмі, давай поговоримо. Я хочу поговорити з тобою про дещо.
Щойно я це промовила, як він відкотив м’яча і підійшов, щоб сісти поруч. Це було типово для Томмі: коли він зрозумів, що я хочу з ним поговорити, на його обличчі не залишилось і сліду дурощів, а тільки вдячна готовність, яка нагадувала мені про ті часи, коли ми були ще в молодших класах і ми знову ставали нормальними після того, як вихователь, який читав нам моралі, йшов геть. Він трохи задихався, і хоча я знала, що це від футболу, це додавало йому старанного вигляду. Іншими словами, ми ще навіть розмовляти не почали, а він уже мене роздратував. Тоді я сказала:
— Томмі, я бачу, останнім часом ти не надто щасливий.
Він запитав:
— Ти про що? Я дуже щасливий. Насправді.
І він радісно усміхнувся і щиро засміявся. Так він робив. Через багато років, коли я час від часу помічала натяки на це, я лише усміхалась. Але тоді мене це реально діставало. Якщо Томмі раптом казав вам: «Це мене дуже засмутило», він мусив зробити сумне, витягнуте обличчя, щоб підсилити значення своїх слів. Я не маю на увазі, що він робив це іронічно. Він справді думав, що так буде переконливіше. Тож тепер, щоб довести, що він по-справжньому щасливий, він намагався підкреслити це добродушністю. Я сказала, що згодом настали часи, коли це почало здаватись мені милим. Але того літа я бачила тільки, що це ще дужче афішувало, якою він був ще дитиною і як легко його можна було використати. Тоді мені небагато було відомо про світ, який чекав на нас за межами Гейлшема, але підозрювала, що там нам будуть потрібні всі наші звивини, і коли Томмі робив щось у своєму стилі, я почувала щось близьке до паніки. До того дня я завжди намагалась не звертати на це уваги — це завжди видавалось мені надто складним для пояснень, — але цього разу вибухнула і сказала:
— Томмі, ти маєш такий дурний вигляд, коли так смієшся! Якщо хочеш вдавати, начебто ти щасливий, то не роби це в такий спосіб! Просто послухай мене: не роби це в такий спосіб! Не роби ніколи! Слухай, тобі треба подорослішати. І ти повинен знову опанувати себе. Останнім часом ти зовсім вибитий із колії, і ми обоє знаємо, чому.
Томмі здавався розгубленим. Коли він упевнився, що я скінчила, то сказав:
— Ти маєш рацію. Я справді вибитий з колії. Але я не розумію, про що ти, Кет. Що ти маєш на думці, коли кажеш, що нам обом відомо? Не розумію, звідки тобі знати. Я ж нікому не казав.
— Звичайно, всіх деталей я не знаю. Але ж усім відомо про ваш розрив із Рут.
Томмі все ще видавався розгубленим. Врешті він знову засміявся, але цього разу по-справжньому.
— Розумію, про що ти, — пробелькотів він, тоді на мить завмер, щоб дещо обдумати. — Якщо чесно, Кет, — нарешті мовив він, — насправді мене турбує не це. Йдеться про абсолютно іншу річ. Я просто весь час про це думаю. Про міс Люсі.
Отак я й почула про те, що трапилось між Томмі і міс Люсі на початку того літа. Згодом, коли я мала час все осмислити, я припустила, що це повинно було статись за кілька днів після того ранку, коли я побачила міс Люсі у кімнаті 22, коли вона заштриховувала якусь писанину. І я вже сказала, що мало не прибила себе за те, що не витягнула це з нього раніше.