Танцюй, танцюй, танцюй. Том 1
- Автор: Мураками Харуки
- Серия: Тетралогія Щура #4
- Год: 2005
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 966-03-2884-2
- Переводчик: Іван Петрович Дзюб
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Танцюй, танцюй, танцюй. Том 1». Краткое содержание книги:
— Ну, розповідай, — тихо сказав Чоловік-Вівця. — Розповідай про себе. Тут — твій світ. Нічого не соромся. Що в тебе на душі — про те й розповідай докладно, не кваплячись. Не сумніваюсь, ти маєш про що розповісти…
Втупившись у тінь на стіні в тьмяному полум’ї свічки, я розповідав про те, що випало на мою долю. Вже давно я не відкривав своєї душі нікому так щиро, як зараз. Повільно, з усіма подробицями, наче розтоплював крижану брилу. Розповів, що більш-менш заробляю собі на прожиток. Що, однак, нікуди не рухаюся. Що, нікуди не рухаючись, поступово старішаю. Що відучився по-справжньому любити. Що забув, як тоді тремтить серце. І що не знаю, чого варто хотіти. Розповів, що з усіх сил, як тільки можу, стараюся робити те, що мене зараз стосується. Та що це ніяк не допомагає. Здається, що власне тіло день у день твердішає. Зсередини, від самого серця, поволі дерев’яніє. І мені стає страшно… І відчуваю, що лише це місце прив’язує мене до себе. Що я належу йому. Я не знаю, що це за місце. Але інстинктивно відчуваю: я — його частина.
Чоловік-Вівця мовчки слухав мою розповідь. Здавалося, ніби майже задрімав. Та як тільки я закінчив розповідати, він розплющив очі.
— Усе в порядку. Нема про що турбуватися. Ти справді належиш готелю «Дельфін», — сказав він тихо. — Досі належав і завжди належатимеш. Звідси все починається і тут закінчується. Це твоє місце. І таким залишиться. Тут ти з усім на світі пов’язаний. Тут — твій вузол.
— З усім пов’язаний?
— З усім, що втратив. Чого ще не втратив. Все це сходиться тут докупи.
Я спробував осмислити його слова. Але не міг зрозуміти, що він має на увазі. Їхній надмірно розпливчастий зміст до мене не доходив.
— А конкретніше не можеш пояснити? — спитав я.
Чоловік-Вівця не відповів на це нічого. Бо не міг пояснити. І тільки мовчав, хитаючи головою. Хитав головою — і разом з нею тремтіли саморобні вуха. Гойдалася також тінь на стіні. Так розмашисто, що здавалось — от зараз стіна завалиться.
— Скоро тобі це стане ясно. Як прийде час для розуміння — зрозумієш, — сказав він.
— Та, крім цього, я ніяк не збагну ще однієї речі, — сказав я. — Навіщо власник колишнього готелю «Дельфін» наполіг на збереженні старої назви і для нового готелю?
— Заради тебе, — відповів Чоловік-Вівця. — Щоб ти у будь-який час міг повернутися сюди. Адже якби назва змінилася — ти не знав би, куди йти, хіба ні? А так готель «Дельфін» залишився на місці. Хоч як його перебудовуй, хоч як змінюй. Незалежно від цього він завжди тут буде. І чекатиме на тебе.
Я розсміявся.
— Заради мене? Виходить, що цю велетенську споруду названо «Dolphin Hotel» спеціально заради мене?
— Ага. Що ж тут смішного?
Я похитав головою.
— Та ні, нічого… Просто дивно. Якась абсурдна історія. Трохи нереальна.
— Реальна! — спокійно заперечив Чоловік-Вівця. — Готель «Дельфін» реально існує. І вивіска «Dolphin Hotel» цілком реальна. Так чи ні? Хіба це не реальність? — І він постукав пальцем по столу, що аж полум’я свічки затанцювало.
— Та й ми реально тут перебуваємо. Сидимо тут і на тебе чекаємо. Про все подумали, все зробили, щоб ти сюди повернувся. Щоб усе зв’язалося докупи.
Я довго дивився на тремтливе полум’я свічки. І все ще ніяк не міг повірити в те, що почув.
— Слухай, а навіщо робити все це спеціально для мене одного?
— Бо цей світ для тебе! — відповів Чоловік-Вівця таким тоном, ніби стверджував щось зовсім очевидне. — Що ж тут незрозумілого? Якщо ти його прагнеш — матимеш. Бо цей світ призначений для тебе. Ясно? Ти повинен це зрозуміти. Ось у чому суть. А тому ми старалися з усіх сил, щоб ти міг повернутися. Щоб цей світ не зруйнувався. Щоб не зник. От і все.
— А що, я справді цьому місцю належу?
— Звичайно. І ти йому належиш. І ми. Всі належимо. Це — твій світ, — відповів Чоловік-Вівця. І підняв угору палець, що кинув на стіну велетенську тінь.
— А ти що тут робиш? Хто ти такий?
— Ми — чоловік-вівця! — сказав він і хрипко засміявся. — Як сам бачиш, ми вдягаємося в овечу шкуру і живемо у невидимому для людей світі. За нами ганялися — ми подалися в ліс. Дуже давно це було. Настільки давно, що навіть не пам’ятаємо коли. Ким були ми раніше — вже не пригадуємо. У всякому разі, відтоді ми вже не потрапляли людям на очі. А якщо намагаєшся не потрапляти людям на очі, то, природно, стаєш невидимим. І от одного разу — бозна-коли — ми покинули ліс й оселилися тут. Нам відвели це місце, щоб його охороняти. Зрештою, нам також треба десь заховатися від негоди. Адже навіть лісові звірі мають свої лігвища, хіба ні?