Танцюй, танцюй, танцюй. Том 1

Так тривало до дев’ятої. Пересвідчившись, що годинник показує дев’яту, я перестав присилувати себе до сну і виліз з ліжка. «Нічого не вийде. Не засну», — подумав я. І пішов у ванну голитися. Щоб поголитися як слід, мусив нагадувати собі: «Ось зараз я голюся!». Після того я одягся, причесався і подався до готельного ресторану снідати. Сівши за столик під вікном, замовив «сніданок Континенталь», але випив тільки дві чашки кави і схрумав один тост. Щоб упоратися з тостом, сірим у відсвіті тьмяного неба й смаком схожого на жмутики вати, я потратив багато часу. Погода надворі була така, що могла б віщувати кінець світу. Допиваючи каву, разів п’ятдесят перечитав ранкове меню. Однак затвердіння в голові не розсмоктувалося. Поїзд і далі мчав без зупинок. І гудки лунали. А затвердіння в голові перетворилося на затужавілий клубок зубної пасти. Люди навколо мене жваво наминали свої сніданки — насипали цукру в каву, намазували тости маслом, ножами й виделками різали яєчню з шинкою. Клац, клац, клац — безперестанку давало про себе знати столове начиння. «Не ресторан, а справжня сортувальна станція», — подумав я.

І раптом я згадав про Чоловіка-Вівцю. Він і зараз, у цю мить, існує. Перебуває десь у цьому готелі, в якомусь вигині простору-часу. І намагається мені щось пояснити. Та марно. Я не встигаю прочитати. Надто велика швидкість. Голова затверділа й не розпізнає ієрогліфів. Я можу прочитати лише те, що стоїть на місці: (А) Сніданок Континенталь: сік (помаранчевий, грейпфрутовий або томатний), тост і… Хтось до мене звертається. І жде відповіді. Цікаво, хто? Я підводжу голову. Офіціант. Стоїть у білому піджаку і тримає в руці кавник. Наче якийсь спортивний приз. «Кави більше не бажаєте?» — питає він увічливо. Я хитаю головою. Він зникає, а я встаю з-за столика й виходжу з ресторану. Клац, клац, клац — не перестає торохтіти начиння на столах у мене за плечима.

Повернувшись у номер, я знову заліз у ванну. Цього разу ознобу не було. У воді я поволі витягся всім тілом і почав зосереджено, ніби розплутував клубок ниток, розслаблювати один за одним усі суглоби. Так, що пальці як слід заворушилися. «Ось воно, моє тіло, — подумав я. — Тут і зараз. У реальній ванні реального готельного номера. В ніякий швидкісний поїзд сідати мені не доведеться. І гудків не чути. І нема потреби читати назви станцій. Не треба ні про що думати».

Я виліз з ванни, забрався в ліжко і глянув на годинник. Було вже пів на одинадцяту. «От тобі і маєш! — подумав я. — Може, плюнути на сон і вийти прогулятися?» Поки я над цим роздумував — раптом нагрянула дрімота. Миттєва — наче зміна декорацій на сцені при погашеному світлі. І цю мить я чітко запам’ятав. Невідомо звідки в кімнаті з’явилася попелясто-сіра мавпа з молотом у лапах і торохнула ним мене ззаду по голові. Так сильно, що в сон я поринув, як у непритомність.