Танцюй, танцюй, танцюй. Том 1

Я спинився перед дверима і якийсь час придивлявся до того світла.

І знову згадав про дівчину з реєстратури. «Треба було тоді з нею переспати», — раптом подумав я. Чи можу я повернутися в реальний світ? Чи зможу ще раз призначити їй побачення? За такими думками я відчув ревність до реального світу і до плавального басейну. Втім, може, й не ревність, а збільшений і спотворений жаль, зовні абсолютно схожий на неї. Принаймні в густій темряві таке відчуття скидалося на ревнощі. От тобі й на! Знайшов де ревнувати! Минула ціла вічність, коли до чогось ревнував. Зрештою, я не з тих, що страждають таким почуттям. Бо, мабуть, я занадто великий індивідуаліст. А проте зараз я відчував навдивовижу сильну ревність. До плавального басейну.

«Що за дурість! — подумав я. — Хто здатний ревнувати до басейну? Чогось подібного я ніколи не чув».

Я проковтнув слину. І в повітрі пролунав такий голосний звук, ніби хтось уперіщив металевою бейсбольною битою по порожній залізній бочці. А я ж тільки слину проковтнув.

Як і вона казала, звук лунав якось дивно. Але ж пора стукати у двері. Обов’язково треба стукати. І я постукав. Рішуче, ні на мить не вагаючись. Неголосно — тук-тук. Настільки тихо, що можна було б і не почути. Однак стук виявився громоподібним.

Затамувавши подих, я чекав, що буде далі.

Спочатку панувала тиша. Така, про яку вона розповідала. Наскільки довга — не пам’ятаю. Може, п’ять секунд, а може, хвилина. У темряві тривалість часу не залишалася незмінною. Час то коливався, то розтягувався, то згущувався. У цій тиші також я сам то коливався, то розтягувався, то згущувався. Деформувався разом з ним. Як зображення у кривому дзеркалі.