Затемнення

— І мені також.

Хтось легенько постукав у двері спальні.

— Заходь, Бене, — сказала Анжела. Я звелася на ноги і потягнулася.

— Здоров, Белло! Ти вижила, — Бен швидко привітався і сів на моє місце поряд з Анжелою. Він оцінив поглядом нашу роботу.

— От молодці. Шкода, що нічого не лишилося, а то б я… — він обірвав речення і швидко перейшов на іншу тему. — Анж, не можу повірити, що ти пропустила цей фільм! Він просто потрясний. А цей фінальний поєдинок — неймовірна хореографія! Той хлопець… та що я розповідаю, тобі треба побачити це на власні очі…

Анжела обернулася до мене і закотила очі.

— Побачимося в школі, — сказала я, нервово посміюючись.

Вона зітхнула.

— До зустрічі.

З будинку я заскочила у пікап, але вулиця була порожня. Всю дорогу я нервово поглядала у дзеркала, проте ознак сріблястої машини ніде не було. І навпроти будинку вона також не стояла, хоча це мало що значило.

— Белло? — погукав Чарлі, коли я відчинила вхідні двері.

— Привіт, тату.

Він сидів у вітальні перед телевізором.

— Як минув день?

— Добре, — відповіла я. Йому можна було все розказати — адже скоро він і так усе почує від Біллі. Крім того, це зробить його щасливим. — Мене відпустили з роботи, тому я поїхала в Ла-Пуш.

Але він не надто здивувався. Біллі встиг із ним поговорити.

— Як Джейкоб? — запитав він удавано байдуже.

— Нормально, — відповіла я так само буденно.

— Ти їздила до Веберів?

— Ага. Ми підписали всі її конверти з запрошеннями.

— Дуже добре, — Чарлі широко усміхнувся. Він був дивно зосереджений — вочевидь, по телевізору йшла гра.

— Я радий, що ти сьогодні провела час із друзями.

— Я також.

Я поплелася на кухню, сподіваючись на цілу купу роботи. На жаль, Чарлі вже помив посуд по обіді. Я постояла кілька хвилин, дивлячись на яскравий клаптик світла, який сонце кидало на підлогу.

— Я робитиму уроки, — похмуро оголосила я, піднімаючись вгору сходами.

— Давай, — крикнув Чарлі мені навздогін.

Якщо виживу, додала я подумки. Я повільно зачинила двері кімнати, а потім уже обернулася і підвела погляд.

Певна річ, Едвард був там. Він стояв навпроти мене, прихилившись до стіни в тіні відчиненого вікна. Обличчя суворе, тіло напружене. Він мовчки дивився на мене.

Я зіщулилася, приготувавшись до справжнього вибуху, але цього не сталося.

— Привіт, — нарешті мовила я.

Його обличчя здавалося висіченим із каменю. Я подумки порахувала до ста, але жодних змін не сталося.

— От бачиш… я досі жива, — почала я.

Низьке гарчання вихопилося з його грудей, але вираз обличчя не змінився.

— Нічого не сталося, — додала я, знизавши плечима.

Він ворухнувся. Заплющивши очі, він діткнувся правою рукою до перенісся.

— Белло, — прошепотів він. — Ти хоч уявляєш, як близько я був сьогодні до того, щоб перетнути кордон? Порушити угоду, поїхавши за тобою? Ти хоч знаєш, які б це могло мати наслідки?

Я зойкнула, і його очі розплющилися. Вони була холодні й похмурі як ніч.