100 тисяч слів про любов, включаючи вигуки
- Автор: Матиос Мария Васильевна, Карпа Ирена Игоревна
- Год: 2008
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-4213-2
- Жанр: Короткие романтические романы
Электронная книга - «100 тисяч слів про любов, включаючи вигуки». Краткое содержание книги:
Одна з останніх дій: перед самим відльотом із Шарм-Ель-Шайху, ошалівши від останньої можливості шопінгу верещала з арабської крамнички: «Льоня! Льонь, іді сюда!!! Тут Луі Вьютон за пєдєсят баксов! Бєрьом, Льоня!!!»
Антон, 23 роки, яскравий хлопець з дико вистриженим волоссям і низько спущеними джинсами, у футболці з малюнком інкарнації свині в сосиску, дизайнер одягу стріт-фешн, що мусить підпрацьовувати веб-дизайнером у конторі Святослава. Не любить свою роботу, бо треба вставати за будильником, а не спати до четвертої дня, як він звик. Любить мультики і арт-хаусне кіно. Мріє накопити доста грошей, щоби поїхати з коханою дівчиною в Індію і на Кубу.
Отримає 3 роки, якось зовсім мало, але ж ясно — життя зовсім юне. Саме три роки пройшло з часу української Революції, під час котрої, кутаючись у спальник і поправляючи карімат, він і познайомився з Нею. «Ти забереш мене від батьків?» — спитала з надією вона. «Заберу!» — впевнено сказав він. З того дня вони стали сквотерами й ні на мить не розлучалися. Захоплювали розкішні квартири з вікнами на садибу Філарета, захоплювали квартири простіші й у підвалах, але завжди в центрі, в дореволюційних будинках з високими стелями — бо де ж іще жити справжнім панкам?! Де їм ще тримати свої суперкруті макінтоші, свою бібліотеку, свій склад божевільного одягу і гніздити своє кохання? Де ще смажити рис із морепродуктами, пити добре вино, привезене старшою подругою з нескінченних закордонних мандрівок, придумувати нові фішки і ховатися від батьків, що просовують утіклим дітиськам сосиски й картоплю через вікна? Олю він любив більше за життя. І одного разу, коли вона, творча натура (також дизайнер), чомусь засумувала і не хотіла йти додому й сама десь гуляла ввечері, гірко плакав, бо боявся, що вона від нього піде. А вона просто про все завжди думала і все глибоко проживала — навіщо їй від нього йти?
Одна з останніх дій: купив у молочному кіоску глазурованих сирочків для неї і, дивлячись в очі продавщиці (чому не на дату виготовлення?), подумав: «Хоч би цього разу не скислі були…»
Не знаю, як вам, а мені завжди було цікаво, що поєднує людей, котрі буцімто випадково опинилися в якихось незвичайних обставинах. Хай навіть таких трагічних, як це ДТП 21-го січня о 23.40. Коли весь бік перевернутої білої маршрутки було пофарбовано червоною людською кров’ю випадкових нібито супутників. Чому вони сіли саме в це авто, а не в авто перед ним? Чому водій і власник щойно купленого порша потягнувся до дзеркала над пасажирським сидінням, аби витягти те дзеркало до дідьчої матері, бо в нього так любила кривлятися Дівчинка, що принесла біль? Ніколи не фарбувала вії, курва, а тільки кривлялася і сама сміялася зі своїх мультяшних пичок? Він потягнувся за дзеркалом, живіт крутнув руль вправо, ліва рука, щоби вирівняти кермо, крутнула його вліво, але в цей же момент діставалося блядське дзеркало, тож ліва рука крутнула дещо забагато, і порш вилетів на зустрічну, з розгону трахнувши бетонний парканчик. Авто розкрутилося, як фігурист під час виконання «пістолетика», і влетіло в боковину нічної маршрутки, забивши всіх пасажирів, але не ушкодивши водія (що скажуть йому родичі загиблих?)
Ну ОК. Що ж їх поєднувало? Припустімо, Святослав і Антон. Вони вдвох були в порші. Святослав — тимчасовий роботодавець Антона. І це, курва, Дівчинка влаштувала свого приятеля на халтурку в рекламній агенції. Антон того вечора показував Святославу якісь особливі графіті в індустріальній зоні на Лівому березі. А Святослав, біґ бос, він ніколи не був на короткій нозі зі своїми підлеглими, але цього разу він так хотів довести їй, цій Дівчинці, що він такий крутий і молодий, і легкий, і демократичний, що всі її друзі запросто стануть і його друзями, ба навіть просто перейдуть на його бік, а вона залишиться зі своїм сука-блядь-мачо нікому не потрібною, і стане товстою домогосподаркою, і срака їй прийде, і… Одним словом, із незавершених справ у Святослава завалялися помста і щойно оплачений абонемент спорткомплексу на Софіївській. Ні грама кохання, між іншим. А тільки так — кіношне бажання «самовдосконалитися і показати цій суці».
Антон уже сам шкодував, що потягнув Святослава в цю промзону — потрібні графіті якісь мудаки замалювали сірою фарбою (гармонія щоб була — бетонні стіни мають бути кольору бетону!), територія охоронялася блудними собаками, котрих, як виявилося, Святослав панічно боявся. Прогулянка затяглася і ні до чого не призвела. Хіба що до чергового вибуху Святославових звинувачень у бік Дівчинки. Є чогось така тенденція в людей — розійшовшись із коханцями, вони щосили заходяться поливати їх брудом в очах друзів тих же коханців. Антону було скучно це слухати. «Розбирайтеся самі!» — хотів весь час сказати він, але ж тут все-таки бос… Тож робив вигляд, що слухає його, і нічим не виказував, що знає історію з іншого боку, й непогано собі був погигикав у компанії з Олькою, коли Дівчинка клеїла дурня, зображаючи кінець цієї патетичної історії в ролях. Весь час Антон просто хотів якомога швидше трапити додому, до Ольки, на смажений із креветками рис і піно гріджіо, тим паче, в наплічнику в нього ось уже з кілька годин маринувалися глазуровані сирочки Ольці до чаю. А раптом йому так пощастить, що вони лишаться свіжими?