Фіолетові діти
- Автор: Малина Маріанна
- Серия: Фіолетові діти #1
- Год: 2009
- Язык: украинский
- Год: Країна мрій
- ISBN: 978-966-424-134-9
- Жанр: Детективная фантастика
Электронная книга - «Фіолетові діти». Краткое содержание книги:
6
Я навмисне повільно проходжу повз учительську. Мені таланить — назустріч тьопає Гюрза вкупі з Партизанкою. Пані Агрипина тримає пані Ірину під руку і щось їй втокмачує, відбиваючи такт вільною рукою. Мені треба, щоб мене побачили. Тому я йду їм назустріч. Я ввічлива і мила, як ніколи, з останніх сил усміхаюся сяючою посмішкою, немов би побачила найрідніших у світі людей:
— Доброго ранку, Ірино Іванівно! Доброго ранку, Агрипино Григорівно!
— Доброго, доброго… Щось ти змарніла, Даринко, — кидає «комплімента» Партизанка.
— З приїздом, — фіксує на мені погляд Гюрза.
Головне, це впасти в око цим двом, іншу дрібноту я не рахую. І можна сміливо йти до кабінету спати. Треба відпочити, бо я відчуваю, що зараз просто впаду.
У кабінеті дивлюся в люстерко: дійсно виглядаю жахливо — темні кола під очима, а про зачіску вже й годі казати… Та байдуже! Бо очі в мене вже злипаються. Тому я зачиняю двері на ключ ізсередини, сідаю в крісло для релаксації та підсовую під ноги стільця, накриваюся зверху давно принесеною з дому ковдрою.
…Туман здіймається над чорною, зораною землею. Деінде видніються плями білого снігу. У степу попереду щось світліє… Схоже на могильну плиту. Біля неї спиною до мене стоїть дівчина. У чорному до п’ят убранні. Голова в неї не покрита. Червоне волосся розвіюється на тлі попелястого неба, яким низько сунуться чорні купчасті хмари.
Я наближаюся. На кам’яну брилу надгробного пам’ятника всідається чорний крук. Дівчина лінивим рухом руки зганяє птаха. Він невдоволено каркає та злітає, важко розправляючи крила. Пролітає поряд і вітер, який він здійняв у повітрі, обдає моє обличчя холодною хвилею.
Дівчина повертається. На її блідому, майже білому, обличчі виділяються яскраво-калинові губи та прозоро-зелені очі, підфарбовані рожевими тінями. Вона дивиться повз мене, не помічаючи моєї присутності. Знову повертається до пам’ятника та проводить руками по напису, ніби погладжуючи його. Вузькі зап’ястя, тонкі білі пальці з яскравими червоними нігтями аж світяться на сірому тлі могильної плити. І я бачу напис, який вона пестить. Там написано готичними буквами:
Maya Verbolaz
Майя, Майя… Я пам’ятаю це ім’я…
І ця дівчина, я її теж пам’ятаю… Ця дівчина — то… Я її десь зовсім недавно бачила… Світлана?..
Я прокидаюся. Дивлюся на годинник: проспала три години.
З голови не йде дивний сон.
Треба, таки треба поговорити з Майєю. Сьогодні ж. Я трохи приводжу себе до ладу: розчісую гребінцем скуйовджене волосся, замазую тональним кремом кола під очима. Та йду шукати Майю.
Я знаходжу її в їдальні. Майя з кількома подругами сидить за столом — вони п’ють колу, заїдають тістечками та весело тріскотять.
Підходжу. Вітаюся:
— Здрастуйте, дівчата!
Вони замовкають і повертаються до мене.
— Майє, я б хотіла тебе бачити в себе, — спокійно кажу, не звертаючи уваги на холод, яким повіяло від них, мов протягом.
Майя дивиться на мене зверху вниз, хоча вона сидить, а я стою. Її підведені чорні очі на блідому обличчі випромінюють шляхетне презирство. Як, їй? Їй?! Має нахабство вказувати якась зухвала комаха?
— Це ще чого? — ледь кривить темні губи.
— Я тебе чекаю. Завтра. Після уроків, — твердо відповідаю. — І я не маю наміру з тобою дискутувати!
Я розвертаюся й іду геть, бо відчуваю, що сьогодні в мене не вистачить сили на те, щоб воювати з нею. Підлітки, як ніхто, учувають слабкість супротивника…
Чую приглушений сміх за спиною, озираюся. Майя показує мені «fuck» — ніготь середнього пальця пофарбовано чорним, і на ньому глузливо оскалюється намальований білим череп.
7
Звичайно, Майя не прийшла.
І не тільки до мене. Вона також не прийшла і до школи.
А вже після великої перерви я отримую дивний дзвінок. Номер не визначається.
В слухавці чую тривожний голос Кирила:
— Дарино… Дарино Миколаївно, вибачте, що я вас турбую. Мені… більше нема до кого звернутися з цим проханням. Будь ласка, зайдіть до Майїної матері та повідомте, що з нами все гаразд, щоб вона не турбувалася… Не дзвоніть їм… Тільки не дзвоніть!
— А де ви? Де Майя?
— Вона зі мною, з нами все гаразд. Ми за декілька днів повернемося. Будь ласка, зайдіть на їхню квартиру в місті та передайте їй…
Дзвоник обривається. Я пробую передзвонити. Але чую тільки:
— Немає зв’язку з телефоном абонента…
Двері квартири Верболазів мені відчиняє мати Кирила — Антоніна Сергіївна Хорольська.